Читати книгу - "Шантарам"

по очах, немов на сторінках заяложеної брудної книги, почав помалу підходити до мене. Він знав, що робить. Він знав усе.

Чиясь пука лягла мені на плече. Мукул здригнувся, ніби його ударили, і позадкував; його мертві очі згасли, розчинившись у золотій повені вечірнього сонця. Я обернув голову і побачив перед собою примару. Це була примара Абдулли, мого Абдулли, мого мертвого друга, що потрапив у засідку й був убитий копами багато місяців тому. Його довга чуприна тепер була коротко підстрижена і розпушена, мов у кінозірки. Замість чорного одягу він був убраний у білу сорочку і модні сірі штани. Чудернацький одяг — але що скажеш примарі... І все ж таки то був Абдулла Тагері чи радше його мара, гарна, як Омар Шариф у день свого тридцятиліття, смертельна, мов чорна пантера, що скрадається в пошуках здобичі... Абдулла.

— Як приємно бачити тебе, братику. Зайдемо десь випити чаю? Всього-на-всього.

— Та ні. Мабуть, не варто.

— Чому? — спохмурнів він.

— Ну, хоча б...— пробурмотів я, затуляючи долонею очі від сонця,— хоча б тому, що я не звик пити чай з примарами.

— Я не примара, братику.

— Ха!..

— Та ні ж бо! Хіба Салман тобі нічого не сказав?

— Салман?

— Так. Він хотів, щоб ми зустрілися в ресторані, і це був би сюрприз для тебе.

— Так. Салман говорив щось... про сюрприз...

— Сюрприз — це я, братику,— посміхнувся він.— Ти повинен був зустрітися зі мною. Але ти пішов кудись. Всі чекали на тебе, але ти так і не повернувся, то я пішов шукати тебе. А зараз це вже не сюрприз навіть, а переляк...

— Не кажи так! — вигукнув я, пригадавши фразу Прабакера про сюрприз та переляк і намагаючись оговтатися.

— Чому?

— Неважливо. Ох, Абдулло... ні, це якась мана. Цього не може бути.

— Я повернувся,— спохмурнівши, мовив він спокійно.— Я знову в Бомбеї. Мене розстріляли поліціянти. Ти знаєш про це.

Він говорив розсудливим тоном. Я нічого не бачив довкруги — Ні неба над його головою, ні перехожих,— нічого, окрім цього видіння. Примара задерла сорочку, продемонструвавши мені силу-силенну шрамів, насилу загоєних ран, темних плям, рисок і саден.

— Дивися, братику,— сказав він.— В мене поцілило багато куль, але я вижив. Наші друзі викрали моє тіло з поліційної дільниці і відвезли мене спочатку в Тгану, а за два місяці в Делі. Я цілий рік валявся в лікарні. Це була приватна клініка недалеко від Делі. Мені зробили декілька операцій. Це був не дуже добрий рік, Ліне. А потім треба було ще цілий рік приходити до тями, нумкур Алла[170].

— Абдулло...— мовив я, обіймаючи його. Тіло було сильне. Тепле. Живе. Я міцно тримав його, зчепивши руки за його спиною. Я відчував його вухо, притиснуте до мого лиця, і аромат мила, яким пахла його шкіра. Голос його відлунював у моїх грудях, неначе клекіт океанських хвиль, що нуртують у щільному вогкому піску на березі. Заплющивши очі і пригорнувшись до нього, я плив темними водами скорботи, з якою я жив увесь цей час, скорботи за ним, за нами обома.

Серце моє стискалося від страху, що я божеволію, що це лише моє марення. Я чіплявся за нього, аж він м’яко вивільнився з моїх обіймів, продовжуючи тримати мене за плечі.

— Все гаразд, Ліне,— всміхнувся він. У його усмішці була любов, і трохи неспокою, викликаного тим, що він прочитав у моїх очах.— Все гаразд.

— Нічого не гаразд! — вигукнув я, відхиляючись від нього.— Що за діла? Де ти був? Чому, хай йому біс, ти не повідомив мене?

— Я не міг.

— Дурня! Як це не міг? Що за дурощі?

— Не міг,— повторив він, скуйовдивши долонею чуба, і примружився, міряючи мене твердим поглядом.— Пам’ятаєш, одного разу ми їхали на мотоциклі, і я побачив гурт людей. Вони були з Ірану. Я звелів тобі почекати мене біля мотоцикла, але ти пішов за мною, і ми билися з цими людьми. Пам’ятаєш?

— Так.

— Це були мої вороги. А також вороги Хадер Хана. Вони були пов’язані з таємною поліцією Ірану, з новим Саваком.

— Почекай...— урвав я його, намацавши за спиною парапет, щоб зіпертися на нього.— Закурімо.

І відкрив портсигар, пропонуючи йому цигарку.

— Ти вже забув? — розплився він в усмішці.— Я не палю цигарок, братику. І тобі не раджу. Я палю тільки гашиш. У мене є трохи. Не хочеш?

— Оце вже ні,— розсміявся я, закурюючи цигарку.— Я не кайфую з примарами.

— У цих хлопців, з якими ми билися, були тут деякі справи. Переважно пов’язані з наркотиками, а також зі зброєю і паспортами. І що вони шпигували за нами, за тими, хто втік з Ірану від війни. Я теж утік під час війни з Іраком. Багато тисяч іранців перебралися сюди, до Індії, і ненавидять аятолу Хомейні. Ці шпигуни працюють на новий Савак. Вони боролися проти Хадера через те, що він допомагав нам і муджагідам в Афганістані. Ти в курсі цих справ, братику?

Я був у курсі. Іранська діаспора в Бомбеї була величезна, і я знав багатьох утікачів з Ірану, що покинули батьківщину і сім’ю. Деякі з них вступили в місцеву мафію, інші утворили власні банди, які наймалися виконувати мокрі справи, що ставали дедалі мокрішими. Я знав, що іранська таємна поліція засилає своїх шпигунів у їхні лави, що вони стежать за утікачами і теж не бояться пролляти кров.

— Так, продовжуй,— сказав я, вдихаючи цигарковий дим.

— Коли ці шпигуни почали доносити на нас Саваку, наші родини в Ірані дуже постраждали. У багатьох поліція заарештувала батьків, матерів, братів. Вони мучать людей у в’язницях, катують. Деякі померли там. Вони замучили і зґвалтували мою сестру через те, що дізналися про мене. Вони убили мого дядька, тому що наша родина не могла швидко зібрати гроші, щоб дати хабара. Коли я дізнався про це, то сказав Абделю Хадер Ханові, що хочу покинути роботу в нього і боротися з цими саваківськими покидьками. Він попросив мене не йти і сказав, що ми боротимемося з ними разом. Він пообіцяв мені, що допоможе убити їх всіх.

— Хадербгай...— мовив я, замислено випускаючи дим.

— І ми з Фарідом знайшли декого з них за допомогою Хадера. Спочатку їх було дев’ять. Ми знайшли шістьох. З