Читати книгу - "Маг"

побачив, як квапиться де Сейтас, й відчув, що відбираю в неї час, перебиваю діловий, напружений день.

— У вівторок я зустрівся з Джоном Бріґґзом, — бовкнув я.

— Цікаво. Я з ним не знайома.

Сказано таким тоном, ніби йшлося про нового вікарія. Приїхав ліфт, ми ввійшли в кабіну.

— Я розказав йому все, що знав. Все про віллу «Бурані» й про її несподіванки.

— Ми наперед знали, що ви це зробите. Тому й послали його до вас.

Ми блідо усміхнулись одне одному. Запала напружена тиша.

— А я міг би й розказати.

— Так. — Ліфт зупинився. Ми вийшли на поверху з виставкою меблів. — Так. Могли б.

— Мабуть, мене захотіли перевірити, — припустив я.

— Перевірка тут зайва.

— Щось ви надто вже впевнені в цьому.

Де Сейтас глянула на мене широко розкритими очима — так само, як тоді, коли простягла копію листа від Невінсона. Ми дійшли до кінця ґалереї й стали під дверима з написом «Відділ кераміки». Моя супутниця натиснула на кнопку дзвінка.

— Здається, ми почали не з того боку, — зауважив я.

Вона опустила очі.

— Так. Спробуємо ще раз? Почекайте хвилинку, будь ласка.

Двері відчинилися, її впустили. Все діялося похапцем і шарпано, ця жінка не давала мені зосередитися. Перш ніж увійти, вона кинула погляд — немовби перепрошення. Наче боялася, що я втечу.

Повернулася за якихось дві хвилини.

— Все гаразд? — поцікавився я.

— Так. Як я й гадала. Це Боу[279].

— Отже, ви не в усьому покладаєтеся на інтуїцію?

Де Сейтас кинула на мене веселим оком.

— Якби тут був відділ молодиків…

— То ви б почепили на мене етикетку й поставили на полицю?

Вона знову всміхнулась і окинула поглядом залу.

— Мені не дуже-то подобаються музеї. Особливо ті, що захрясли у старих ідеях та поняттях. — Вона рушила з місця. — Експерти сказали, що в експозиції є подібний таріль. Он там.

Ми потрапили до довгої безлюдної ґалереї з порцеляною. Я почав підозрівати, що ця сцена розігрується за сценарієм. Жінка зразу ж рушила до однієї з вітрин, вийняла таріль із кошичка й, помалу пройшовши повз розставлене начиння, знайшла майже такого самого, блакитно-білого. Я наблизився до неї.

— Ось він.

Порівнявши тарелі, вона недбало загорнула свого власного в цигарковий папір і несподівано простягла мені.

— Це вам.

— Але ж…

— Прошу вас. — Не зважала на те, що я мало не образився. — Його купили ми з Алісон. Тобто Алісон була зі мною, коли я купила цю річ.

Де Сейтас м’яко, але рішуче всунула таріль у мої руки. Розгубившись, я розгорнув подарунок і втупився в наївно намальованого китайця з жінкою і двома дітьми — вічні допотопні скам’янілості. Чомусь на гадку спали селяни на палубі, розбурхане море й нічний вітер.

— Вам, пане Ерфе, варто було б навчитися, як поводитися з крихкими й тендітними предметами. Зокрема, з набагато ціннішими, ніж цей таріль.

Я не відривав очей від синіх фігурок.

— Саме тому я й попросив вас зустрітися зі мною.

Ми подивились одне одному в очі. Я вперше відчув, що мене не тільки оцінюють.

— Чи не випити б нам чаю? — запропонував я.

Знайшовся вільний столик у куті. Нас обслужили.

— А чому ви захотіли зустрітися зі мною? — спитала де Сейтас.

— Через Алісон.

— Я ж вам сказала. — Вона підняла чайник. — Усе залежить від неї.

— І від вас.

— Ні. Від мене — анітрохи.

— Вона в Лондоні?

— Я пообіцяла Алісон, що не скажу вам, де вона.

— Послухайте-но, шановна пані, мені здається… — але я прикусив язика. Вона наливала чай. Не хотіла допомогти мені. — Хай йому біс, чого вона від мене ще хоче? Що я маю зробити?

— Може, я вам надто міцного налила?

Я нетерпляче труснув головою, беручи простягнене горнятко. Вона долила собі молока, передала мені молочник й тонко всміхнулася.

— Я ніколи не сприймаю всерйоз чийогось гніву.

Мені кортіло огризнутися. Так само, як тиждень тому хотілося скинути з плеча її руку. Одначе відчувалося, що під оболонкою позірної зверхности криється непохитна переконаність у перевазі, викликаній різницею наших поглядів на життя. У словах де Сейтас було щось невловимо материнське; вони нагадували мені, що бунтувати проти її тверезих суджень і культурности означає бунтувати проти своєї незрілости й неотесаности. Я потупився.

— Мені вже несила чекати далі.

— У такому разі вона спекається вас.

Я надпив чаю. Де Сейтас спокійно намазувала