Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

йти за ним до будь-якого кінотеатру, який би той не вибрав, однак з усіх численних фільмів, що їх вони переглянули, жоден не став для них важливішим, ніж Au Hasard Balthazar Бресона, чия прем’єра відбулася в Парижі двадцять п’ятого травня, на котрому вони просиділи разом чотири вечори підряд, і фільм із ревінням увірвався до них у серця й голови з шаленством Божественного об’явлення, «Ідіот» Достоєвського, перетворений на казку про ослика в сільській місцевості Франції, про Бальтазара, пригноблену особу, що переносить жорстоке поводження, символ людського страждання й святого довготерпіння, і Фергюсон з Альбером ніяк не могли на нього надивитися, тому що кожен із них в історії Бальтазара вбачав історію власного життя, кожен із них, поки дивився фільм на екрані, відчував, що Бальтазар – це він, тому після першого перегляду вони ще тричі поверталися до кінотеатру, і до кінця останнього сеансу Фергюсон навчився відтворювати пронизливі, різкі звуки, що виривалися з рота ослика у важливі моменти фільму, астматичний плач істоти-жертви, що бореться за наступний вдих, моторошний звук, звук, який рве душу, і з тієї миті віднині кожного разу, коли Фергюсонові хотілося повідомити Альберу, що він тужить або терпить муку через якусь несправедливість, котру він помітив у світі, він відкидав слова та вдавався до імітації атонального подвійного вереску Бальтазара на вдиху й видиху, іржанням з-за межі, й, відповідно, не міг до нього приєднатися, кожного разу, коли Фергюсон ставав страдницьким віслюком за них обох.

Схожі смаки в більшості речей, схожі відгуки на книги, фільми й людей (Альбер обожнював Вівіан), та от у тому, що стосувалося їхнього письменництва, вони опинилися в глухому куті, бо ніхто з них не міг знайти в собі мужність показати свою працю іншому. Фергюсон хотів би, щоб Альбер прочитав його книжку, та йому дуже не хотілося нав’язувати її, а оскільки сам Альбер ніколи не просив її подивитися, Фергюсон стримувався і нічого не казав, та й не ділився з ним ніякими вістями про відредагований рукопис, котрий Обрі надіслав йому з Лондону, про рішення помістити на обкладинку фотографію його матері чи про вибір кадрів з десяти фільмів Лорела й Гарді та ще десяти кадрів – з фільмів, випущених на екрани в кінці 1954-го та в 1955-му (серед них Мерілін Монро в «Найкращий бізнес – шоу-бізнес», Дін Мартін і Джеррі Льюїс в «Художниках і натурницях», Кім Новак і Вільям Голден у «Пікніку», Марлон Брандо і Джин Сіммонс у «Хлопцях і лялечках» та Джин Тірні і Гамфрі Богарт у «Лівій руці бога»). Також він не казав ні слова про перший відбиток гранок, про другий відбиток гранок чи про переплетені гранки після того, як ті з’явилися в нього на початку липня, у кінці липня та на початку вересня, і жодного разу не згадував про лист, отриманий від Обрі, де зазначалося, що Пол Сандлер у видавництві «Рендом-Хаус» у Нью-Йорку (майбутній дядько Фергюсона Пол) буде співвидавцем книги в Америці – через місяць потому, як її випустять в Англії.

Коли Фергюсон спитав Альбера, чи можна йому поглянути на першу половину його роману (трохи більше двохсот сторінок, очевидно), Альбер відповів йому, що текст ще надто незачесаний, і він не може його нікому показувати, поки не закінчить. Фергюсон сказав, що розуміє, і справді так і було, оскільки сам він не показував свою книгу нікому, поки теж її не закінчив, але хоча б, може, Альбер сказав йому, як роман називається? Той похитав головою, стверджуючи, що назви в книги поки що нема, вірніше – він примірює на неї три різні варіанти і поки що не вирішив, якій назві віддати перевагу, – відповідь, котра могла бути й правдою, і ввічливим обманним маневром. Коли Фергюсон уперше зайшов до кабінету Альбера, рукопис лежав на столі біля друкарської машинки «Ремінгтон», однак після того дня стос паперу зник, поза сумнівом – в один із ящиків дерев’яного письмового стола. Кілька разів за ті місяці, що їх вони провели разом, Фергюсон опинявся один у квартирі, поки Альбер ішов куди-небудь по сусідству в справах, а це означало, що він міг би зайти до кабінету й витягти рукопис із того ящика, де автор її ховав, проте Фергюсон так ніколи не чинив, тому що не хотів виявитися тією людиною, хто на таке здатен, хто зраджує довіру інших, і порушує дане слово, і якось закулісно поводиться, коли ніхто не дивиться, бо поглянути тихцем на рукопис Альбера було так само кепсько, як украсти її чи спалити, діяння такої огидної невірності, що воно було би цілком непростиме.

Альбер зберігав свою книгу в секреті, проте в інших відношеннях цілком ні в чому не таївся, часом навіть ревно прагнув поговорити про себе, і в перші їхні тижні, проведені разом, Фергюсон багато довідався про його минуле. Батько їх кинув, коли йому було шість, як він і розповів Вівіан того вечора їхнього знайомства в Рейд-холі, але потому, після сімнадцяти років чи без будь-якого зв’язку, батько вставив його у свій заповіт – вставив під дзенькіт шістдесяти тисяч доларів, грошей стільки, що на них можна було жити в Парижі п’ять років чи й більше і ні про що не турбуватися, крім його роману. Його близькість із матір’ю, котру вигнали з її строгої римо-католицької родини після того, як вона вийшла заміж за чорного, і навіть коли цей чорний зник і родина готова була все простити й забути, його сильна, стійка духом мати залишилася вигнанкою зумисне, оскільки сама ні прощати, ні забувати готова не була. Монреаль – місто, не позбавлене чорних і людей змішаної крові, місто, в якому Альбер шмаркачем процвітав, був найкращим у спорті, кращим у школі, та до середини його отроцтва – дедалі більше знання того, що він відрізняється від більшості хлопчаків, чи то чорних, чи білих, чи змішаних, і страх того, що його мати про це довідається, що, як відчував Фергюсон, її би просто знищило, і тому в сімнадцять років він переїхав із Монреаля до Америки вчитися в коледжі, у цілковито чорному Говарді у переважно чорному Вашингтоні, школа прекрасна, та кепське місце для життя, і от поступово за свій перший рік він там розперезався. Спершу бухло, потім кокаїн, відтак героїн, величезний пролом у безвільну збентеженість та розлючену впевненість, а це смертоносна суміш, що пригнала його, скульгавілого, назад до Монреалю, і в материнські обійми, але вже краще син-наркоман, аніж син-педераст, розсудив він, і відтак мати потягла його в Лаврентійські гори на літо й заперла