Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

штукенція найбільше підходила під «іпон пропуск незрозуміло від чого, поцуплений Лорі у когось з медиків», але в «Слові» не писало про футляр і ланцюжок.

Другим сюрпризом стала записка від старшого координатора. Ларкес повертав моє майно без всяких попередніх умов і абсолютно безкоштовно. Це мене непокоїло: чорний маг-альтруїст лежав за межами моїх уявлень про добро і зло. Що ж він тоді від мене хоче? Десь неодмінно криється підступ.

— Шукати треба, — підсумував я.

— Що?

— Двері. Це Ключ. Раз є Ключ, повинні бути і двері (як на коробку, цей ключ завеликий). Напевно що татко ними часто користувався, якщо тримав цей ключ під рукою.

Що може бути краще: обладнати сімейний сховок в коридорах «ла-ла-ла» і залишати майно там під охороною невсипущих големів! Тобто, цілком можливо, що з таємницею, яка мене так цікавить, в моїй сім’ї працювали протягом поколінь. І чому я про все взнаю останнім?

— Гм, — вимовила міс Фіберті, і я міг зрозуміти її сумніви.

Навіть якщо обмежити пошуки старим містом, задача буде на століття. Мало куди міг пролізти чорний маг! До того ж зимовий Фінкаун виявився же менш пристосованим для пошуків, ніж весняний або літній. То чи варто було вплутуватися?

Гм, що це я тут міркую так, наче в мене є вибір?

Кращий спосіб сподвигнути нашого брати до діяльності — кудись не пустити або щось не дати. Вредна чорна натура моментально стала в бойову стійку, і тепер зупинити мій порив лише ударом по голові. У древнього скарбу не було ніяких шансів! Почати шукати його я планував з попереднього місця роботи і всерйоз розглядав способи проникнення в Дім Короля, але хитромудра міс Фіберті навела довідки і вияснила, що в часи татового правління резиденція НЗАМПІС знаходилася в іншому мисці.

— Спочатку вони сиділи в казармах королівської гвардії. За описами — чисто бараки, коли їх знесли, ніхто не плакав.

Опа!

— Пішли подивимося.

На місці можливого колишнього кабінету мого батька знаходився міст і перехрестя на вісім напрямків. Я тричі перейшов його в найнезручнішому місці, викликаючи гудіння клаксонів і лайку водіїв. Ніяких тривожних відчуттів не з’явилося.

— Слухай, а може, книги під Діамантовою Руною були? Хоча, ні, Ключ це не пояснює….

— Трасу напевне що обслідували «шукачі», — зробила писне лице міс Фіберті. — Ніяких прихованих проклять тут бути не могло.

Схоже, слід виявився тупиком. Наступним пунктом ішов огляд місцевих підземель.

— Ти як хочеш… е-е… Едварде, але я туди не полізу, — заявила моя компаньйона. — Там суцільна каналізація. Можливо, твій тато мав міцніші нерви, але у мене астма!

Нерви — пофіг, важливо, що я не міг уявити собі бойового мага, який би чалапав нечистотами. Навіть, якщо спочатку вхід до сховку був розташований саме там, його повинні були замінити зручним чистим підходом.

Карту міських катакомб архів не видавав — ця інформація знаходилася у сфері інтересів армії. Ах, так, ми ж досі, ніби, в стані війни з імперією! Чому у всяких цапків свербить саме тоді, коли я збираюся щось робити? Повбивав би.

Загадковий пропуск свербів мені, як лишай. Я був близький до того, щоби почати бродити Фінкауном день і ніч, тицяючи його в кожну щілину. Так і звар’ювати недовго! Якби Ларкес був у місті, я би спробував вияснити, чи не ходив за татом куратор, а так залишався останній шанс — мій незнайомий дядько. Якщо сховок і справді був родинним, то кому, як не старшому синові знати про нього? Погано лише, що доведеться ділитися (це якщо він не потягнув уже все собі сам — спеціаліст з сейфів цілком міг обійти древній захист без всяких пропусків).

Я цілий вечір медитував, згадуючи адресу і телефон найближчого родича (дозволяти Чвертці копатися у звіті салемських братчиків ну ніяк не хотілося).

Зателефонував після обіду, розраховуючи, що дядько буде добрішим. Ага, ще чого!

— Добрий день! Це Ральф Тангор?

— Ну, допустимо, — недружньо буркнула слухавка.

— Я Томас, син Тодера. Мені би хотілося поговорити з вами про сховок, який наша родина мала в Фінкауні..

Договорити мені не дали.

— Не знаю, хто ти такий, — зло зашипів добрий дядечко, — але якщо ти і твої дружки ще раз задумаєте діставати мене з цим склепом, я вас там і прикопаю. Ясно!?

— Сам дурень! — спокійно відповів я і відключив дзвінок.

Схоже, не одного мене в сімействі прокинули.

Однак, район пошуків звужується — кладовищ в Фінкауні було не так вже і багато. Зокрема наше фамільне, а ще точніше — цвинтар краухардського клану Тангорів, від моєї сім’ї там лежало лише двоє. Склепів потомствені чаклуни не будували, зате гробівці родини займали цілу алею. Прості прямокутні плити виглядали навмисне масивними, але, впевнений, більшість з них накривало собою лише урни з прахом — звичайна картина погибелі чорного мага.

Знову сходи туди і добре все оглянув. Такий собі маленький закуток Краухарда — самі знайомі прізвища.

— От ти в людях розбираєшся, — (міс Фіберті все ще волочилася за мною), — скажи, куди тут можна було піти, щоби це не викликало здивування?

— До могили Арака, — знизала плечима моя супутниця. — Це ж кладовище нової династії.

— Підемо, глянемо!

Нд могилою знаменитого краухардця нащадки звели невеликий мавзолей, який не прикидався, ніби небіжчик знаходиться тут весь повністю, — предметом поклоніння слугувала кругла тумба. Навколо плити із зображенням язиків полум’я стояли зручні, хай і кам’яні, лавиці. Я влаштувався на одній, міс Фіберті — на іншій. Нічого не ставалося, якщо не вважати того, що дупа почала мерзнути.

Міркуючи логічно, це не єдиний цвинтар в місті. Але, якби тато регулярно ходив на просто могильники, у його колег з’явилися б запитання, а тут — сімейна справа. От уже двадцять років кладовище вважалося меморіальним, але спроб роззявити рота на ласий шматок землі і урвати щось собі ніхто не робив — чорних магів у нас побоювалися, навіть мертвих. Тобто, з часів Арака тут ніхто не намагався копати глибше, ніж на два метри. Майданчик просто ідеальний, але при цьому нічого хоча б віддалено подібного на підземелля виповзня на очі не траплялося.

— Чогось не вистачає.

Міс Фіберті тактично промовчала.

В результаті, ці пошуки «ла-ла-ла» мені вже ночами почали снитися.

Де ж ці сучі діти могли заховати вхід?!? Прочесав усе старе місто тричі, попав під дощ, змок і розізлився. Зима, щоб її, Новий рік на носі! Зараз вогко, а потім сніг піде — взагалі стане неможливо ворожити. Повернеться Ларкес, і я, як кретин, буду йому пояснювати, що все відкладається до весни. Залишався останній вихід: обслідувати місцевість пошуковими прокляттями квадратно-гніздовим способом. Нехай, нову трасу можна виключити — там і без мене стільки чаклунів потопталося… а от склеп Арака розслідувати треба.

Подумавши, я вирішив