Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

не сповіщати про свої наміри НЗАМПІС (якось двозначно звучить — некромант хоче поворожити на кладовищі). Тим більше, ніяких проблем, крім порушення тої самої техніки безпеки не передбачалося: пошукацтво — інтуїтивна властивість всіх чорних, а якщо при ворожбі проявити фантазію, то прокляття буде бити метрів на п’ятдесят вглиб землі, як хороший прожектор. Так, магію творці «ла-ла-ла» могли замаскувати, так, зверху могли все забудувати, але шахту, яка піднімається на поверхню з глибини, повністю заховати неможливо.

Сказав — зробив.

Я запакував все необхідне для ворожіння в наплічник (благо, особливою складністю прокляття пошуку не вирізнялося) і вирушив на кладовище. Вдень.

Міс Фіберті висловлювала виправдані сумніви:

— Е-е…, Едварде, тобі не здається, що жандарми заарештують тебе як мінімум за хуліганство?

Але впертого чорного розумними аргументами не проймеш.

— Поки я буду щось узгоджувати, ляже сніг, і працювати з пентаграмою без спецзасобів стане неможливо. А хто мені їх дасть? І ще, про татів сховок взнає дохріна народу. Дядько Ральф, напевне, захоче частку, а з якої радості? Він мені навіть не допоміг. Ні, зробимо все тихо і швидко.

Мій план був максимально простим: ввечері заходжу, ховаюся серед могил, вночі чаклую, а зранку виходжу, наче нічого не сталося. Краса! Всіма можливими методами приховання чарів я володів бездоганно, та і кому спаде на думку шукати сліди пентаграми посеред кладовища?

Цілий день було ясно і морозно, а під вечір на місто наповзла важка мряка, що мене теж влаштовувало. Я пройшов прямо через центральні ворота зі своїм мішком, і ніяких питань це не викликало (чорний!). Уникнути уваги нечастих відвідувачів теж було нескладно: ранні сутінки сховали мене від сторонніх очей. Цілу годину після закриття я добросовісно робив вигляд, що я статуя, а потім вирішив, що час.

Звідки мені було знати, що попередньої ночі хтось намагався розпорпати мавзолей Арака, і тепер невеликий колектив сторожів цвинтаря підсилили нарядами жандармів.

Я, як чесний чаклун, вибрав для ворожби перетин двох головних доріжок (рівно, достатньо простору, і сліди швидко затопчуть), розклав посріблену стільницю (куплений у антикварів пристрій для побутових чар) і почав розграфлювати повноцінний знак з Якорем і накопичувачами. Далі розмітки основних ліній справа не пішла — в тиші кладовища почулися неспішні кроки. Я прислухався і усвідомив дуже неприємний факт: місцева сторожа вирішила обійти підлеглу територію. От, блін, відповідальні не в міру! Доведеться переповзати в якийсь бічний прохід.

Зібратися зайняло якийсь час — треба було пакувати цінні зілля майже навпомацки і при цьому їх не переплутати. Закінчивши, я оглянувся перевірити, чи нічого не забув, і жахнувся. За день мармурові плити промерзли, і вологе міське повітря лягло на них грубим шаром інію. Як я міг не помітити, що він хрустить у мене під ногами?! На іскристому білому покривалі чітко проступали мої потуги з магічної геометрії.

Я придушив гарячкове бажання почати відшкрябати все з каменів: такий шум навіть мертвих підніме, а голоси сторожі чути вже дуже близько.

Спокійно! Ну хто буде вночі на кладовищі дивитися під ноги? Намагаючись не шуміти і не скрипіти, я зайшов сторожі за спину і почав чекати. На жаль, всі там ідіотами вони не були: в місці, де наші шляхи перетиналися, патруль зупинився, почулися збуджені голоси, застрибав навколо промінь потайного ліхтаря. Я не став чекати, поки вони зроблять урочистий круг і вийдуть на мене. Валити треба! Чорт з ним, зі сховком, свобода дорожча.

Про ідею заночувати на цвинтарі можна забути: збуджені охоронці до ранку будуть обшукувати могили. Хай буде проклятий поспіх, через який я не приготував жодного нормального шляху відходу! Треба було хоча б огорожу перевірити — де вона нижча, де зручніше перелізти.

Запал останніх днів почав відступати, а думки потекли в зовсім іншому напрямку. Заднім числом затія з ворожбою посеред міста здавалася мені абсолютним навіженством. Спілкуючись з босами, я якось призабув, що означає для чорного порушити закон. Зараз мені це нагадають… В тому, що Ларкес за мене вступиться, я сумнівів майже не мав, але останній раз мої невинні витівки закінчилися п’ятьма роками контракту з НЗАМПІС, і Сатал мене до цього теж ненав’язливо заохочував. Знав же, що доброчинність у чорних — дивний казковий прикол! Вдруге не дамся!

До огорожі було вже рукою подати, і що мене зупинило, не знаю. Чи то інтуїція, чи то Шерех щось таке відчув, не дивлячись на надмір магії навколо, — але йти вперед різко розхотілося. Я стояв між могилами, прислухуючись до далекого шуму міста і намагаючись зрозуміти, що мене непокоїть. Попереду почулося рипіння, наче хтось переступив з ноги на ногу. Засідка! Тихо-тихо розвертаємося і ходу звідсіля. Мій маневр одразу ж розгадали. «Тікає!» — азартно вигукнув молодий голос, і погоня ринулася за мною галопом.

Короля вам в печінку!!!

Я мчав цвинтарем, вже не думаючи про сліди і не пробуючи зачаїтися. Ну, нема в мені таланту до гри в хованки! Залишалося покладатися на швидкість ніг і пробувати відірватися від переслідування, зробивши круг. На жаль, хлопці в засідці сиділи гарячі, і бігли вони з пустими руками, та і з планом кладовища (на відміну від себе), вони не полінувалися ознайомитися. Мене впевнено відрізали від огорожі.

А мені цілитель ще велів не напружуватися…

Я рішуче повернув на знайому алею (хоч якась фора!), зайцем проскакав по гробівцях і шаснув поміж купами побитих морозом хризантем. Ну, предки, тепер і справді виручайте! Не виходить безшумно ходити — буду повзати. Повільно, рачки, я рушив між огорож і квітів, сподіваючись, що в наплечнику нічого не дзеленькне. За моєю спиною загонщики перекликалися з зустрічною групою, організуючи прочісування території.

Потрібно діяти різко або тихо склеїти ласти — хай беруть. Знайти собі, де сховатися. На жаль, ні безлисті дерева, ні акуратні гробівці можливості заховатися не надавали. Пригадую, коли я плював у стелю мавзолея Арака, мене ще здивували такі кам’яні полички між колонами, мовляв, який маніяк їх туди позатягував. Точно! Якщо вже там знайдуть, то всюди знайдуть.

Від алеї Тангорів до цілі навпростець було рукою подати — короткий ривок через кущі або пробіжка невеликим сквером з пересохлим фонтаном. Шурхіт гілля неминуче привернув би увагу ворога, тому я вибрав доріжки скверу. П’ять хвилин тикався в темряві об лавиці і незрозумілі огорожки, лаючи місцевий персонал. Нежитів не бояться!!! Густіше ліхтарі треба було ставити, густіше! По дорозі виявилося, звідки сквер: тут був вихід скальної породи, могильники полінувалися довбати її заради здохлих чаклунів. Я рішуче поліз каменями — часу майже не було.

І тут мені стало очевидно, що причиною заснування кладовища була зовсім не могила Арака. Усипальницю знаменитого краухардця прилаштували до набагато цікавішого для предків об’єкта — цеї самої скелі, половина