Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Дезіре сіла на ліжко. Очі вона не підводила.

- Він пішов. Тільки Максуд чекає ззовні.

- Мені потрібно в туалет. - тихо сказала Химерниця Зими.

- Сьогодні тобі допомагатиму я. Пішли. Маєш одяг?

Дезіре кивнула. Вона мала сумки з речами. Вони залишились у будівельників.

- Я попрошу Максуда забрати їх. - повідомила їй Сандрін. - І якщо ти хоч одним своїм нігтем покажеш вигляд, що тобі незручно мене про щось попросити або щось у цьому дусі, нарікай на себе. Усвідомила?

- Я хотіла б, щоб ти заткнулася. - посміхнулася Дезіре. - Якщо вже мені можна просити про що завгодно.

- Є прохання, які я не можу виконати. - своєю чергою посміхнулася Сандрін.

Дві Химерниці. Дві справжні посмішки. Чи бачили вони одна одну без масок? Напевно ні. Дівчата вийшли. Максуд кивнув Химерницям.

- Треба забрати речі. - натякнула Сандрін.

- Добре. - воїн розвернувся і пішов до будівельників.

- Добре? - тихо перепитала Дезіре. - І він якось дивився на тебе... - вона глянула на Сандрін. - І ти на нього? О, Звід, та ви разом.

Сандрін усміхнулася. Їй було приємно це усвідомлювати. Дезіре теж усміхалася. Жахлива ніч переросла в більш-менш приємний ранок. Її хоч у туалет зводять. І Химерниця Зими вчергове зітхнула.

Вона весь день провела у будинку Сандрін. Вже зрозуміла, що спатиме в кімнаті з Делоріс. Сандрін спить в іншій кімнаті. Максуд приніс її речі, які їй допомогли заштовхати під ліжко. У гості зайшла Тревізо. Вона була рада бачити Дезіре. Обійняти не наважилася, але й без цього було зрозуміло, як вона ставиться до командира. Делоріс багато розповідала про те, що сталося останніми днями. Хоча Дезіре і чула розмови будівельників, але дізнатися про все з перших вуст було, звичайно ж, краще. Ось тільки вона не почувала себе учасником. Лише стороннім спостерігачем. Натомість вона зрозуміла, що означає бути справжньою. Сандрін майже весь день поводилася не як Химерниця. Делоріс майже ніколи так і не поводилася. Навіть Тревізо дозволила на якісь короткі миті масці впасти. Максуд намагався не втручатися в жіночу компанію, сподіваючись, що таке спілкування додасть сил Дезіре. І він не схибив. Ближче до вечора Дезіре зайшла до нього в кімнату і подякувала. Він похитав пальцем, даючи зрозуміти, що це зовсім не потрібне. Вона знала, що потрібно.

Вдень тему алхіміста намагалися уникати. Це рішення Дезіре. І їй доведеться все обміркувати. Самій.

А сам Поєднувач прийшов до Максуда. До хати він не заходив. Постукав у вікно і попросив допомоги у нього. Цілий день алхіміст носив тяжки думи. Він вирішив, що його почуття сильніші за всі історії з дитинства, які могли виявитися простим обманом. Сам він знав не багатьох Химерниць. Так, одна намагалася його вбити. Але ж інша врятувала! І слова Максуда він добре пам'ятав. Та й сам маршал перебував у стосунках із Химерницею. Чого б не зробив, за його словами, раніше. Все змінюється. Звісно, ​​алхіміст не міг відмовитись від своїх ідей за один день. Всі ті роки, що він тихо ненавидів їх, залишили відбиток на його душі. Але рана від того, як він обійшовся з Дезіре, горіла яскравим вогнем. Він її кохав. І переконався в цьому ще сильніше, коли не перестав відчувати до неї почуттів навіть тоді, коли дізнався, що вона Химерниця. Якщо вона й не простить його, а вона могла, то він хоч спробує зробити щось для неї. Це єдине, що він міг. Він твердо вирішив вчинити таким чином будь-що. Як вона буде до нього ставиться після цього? Це вже інша річ. Але він виконає те, що задумав. Вона його врятувала. І він її кохав.

Воїн під вигаданим приводом забрав Сандрін із собою і вийшов із дому. Утрьох вони пройшли до одного із будинків, що пустували, на п'ятому рубежі. Саме тут і мешкав алхіміст. Він посадив їх за стіл. Сам порився у своїх речах, дістав щось завернуте у лахміття і вивалив на стіл. Повільно розгорнув. Максуд аж брови підняв! Артефакт! Прекрасно виконаний, страшенно красивий. Рука. Як людська. Темна металева глянсова поверхня. Кожен палець, зап'ястя, ліктьовий суглоб. Максуд свиснув. Сандрін теж не змогла стримати вигуку здивування. Взагалі, вона й не намагалася. Процес олюднення був уже запущений по повній.

- І ти думаєш, що це спрацює? - щиро здивувався Максуд.

- Я знав людину, у якої замість руки було таке залізяччя. - з палаючими очима розповів їм абсолютний. - Я дослідив його руку. Створив свою. У мене пішли роки на це. Але вона не працює. Тепер, коли я став Поєднувачем, я зможу її розбудити. Вона стане артефактом.

Максуд підняв брови.

- Перед вами просто шматок матеріалу, з якого можна створити артефакт. - пояснив алхіміст. - Мені потрібний фіолетовий. Багато фіолетового.

Сандрін кивнула.

- Зараз. - уточнив Поєднувач.

Химерниця ледь усміхнулася і запалила очі. Алхіміст кілька разів глибоко вдихнув. Робота мала початися. Він давно обмірковував усі ті послідовності. Вони викарбувані в його пам’яті. Тому… тому він жодної з них не використав. То все було раніше, до того, як він став Поєднувачем. Тепер усе змінилося. Тепер алхіміст може все. Він створював і перетворював послідовності необхідних піктограм сотні разів, готуючись до цього моменту. А тепер… тепер був абсолютно певен, що жодна з них не підійде. Він має створити нову. Ту єдину, яка перетворить руку на артефакт. Він не знав, як, але знав, що йому просто треба це захотіти. І проблем у цьому плані не виникло – цього він по-справжньому хотів найбільше у світі.

Сині піктограми. Тисячі піктограм. Навіть у Абсолютного читалося здивування на обличчі, коли вони з шаленою швидкістю почали занурюватися в руку. Тисячі. Йому б нізащо не запам'ятати таку комбінацію. Зазвичай сотні вистачало для артефакту. Тут же він використав тисячі. Поєднувач навіть не встигав розглянути піктограми, хоча зауважив, що багато хто з них йому не знайомий. Сині знаки продовжували з'являтися і зникати в руці. Лише за хвилину фіолетовий спалах ознаменував кінець його роботи. Максуд примружив очі. Алхіміст збуджено взяв до рук свій витвір.