Читати книгу - "Джерело"

своїх підданих, у праці поневолених. Вони так само залежні, як жебрак, соціальний працівник чи бандит. Форма залежності не має значення.

Але людей переконали, що саме вторинні істоти — тирани, імператори, диктатори — є уособленням егоїзму. Ця облуда покликана знищити еґо, своє власне та інших. Мета цієї облуди — знищити творців. Або приборкати їх. Це те саме.

Протягом усієї історії два антагоністи протистояли одне одному: творець і паразит. Коли перший творець винайшов колесо, перший паразит винайшовши альтруїзм.

Творець — висміяний, цькований, переслідуваний, експлуатований — і далі собі працював, ішов уперед, тягнучи за собою все людство. Натомість паразит ніяк не сприяв прогресу, він лише створював перешкоди. Ця боротьба має ще одну назву: особистість проти колективу.

«Загальне добро» колективу — раси, суспільні класи, держави — було прокламацією і виправданням кожної тиранії в історії людства. Усі жахіття світової історії коїлися в ім'я людинолюбства. Чи якийсь егоїстичний акт спричиняв бійню, що дорівнялась би до злочинів апологетів альтруїзму? Слід обвинувачувати в цьому людське лицемірство чи саму суть принципу? Найбезжальніші різники були щирими людьми. Вони вірили, що досконале суспільство можливо досягти через гільйотину та розстріл. Ніхто не сумнівався у їхньому праві вбивати, адже вбивали вони заради гуманізму. Вважалося прийнятним, що однією людиною можна пожертвувати задля інших. Змінюються дійові особи, але зміст трагедії залишається незмінним. Гуманіст, починаючи із заяв про любов до людства, закінчує морем пролитої людської крові. Так триває і триватиме, поки люди вірять, що безкорисливість — це добро. Це дозволяє гуманісту діяти і змушувати своїх жертв коритися. Але погляньте на результати!

Єдине правильне гасло людських взаємин, єдине добро, що його люди здатні дати одне одному — руки геть!

А погляньте-но, чого досягло суспільство, побудоване на принципах індивідуалізму. Це наша країна. Найшляхетніша країна в історії людства. Країна найвидатніших досягнень і найбільших свобод. Наша країна не спиралася на засади безкорисливого служіння, жертви, самозречення чи будь-які інші принципи альтруїзму. Її побудовано на праві людини здобувати щастя. Своє власне щастя. Не чиєсь інше. Особистий, приватний, егоїстичний мотив. Погляньте на результати. Зазирніть у своє власне сумління.

Це давній конфлікт. Люди впритул підходили до істини, але щоразу її відхиляли, і цивілізації зникали одна за одною. Цивілізація — це поступ до першочергового права особистості. Усе життя дикуна відбувається на очах громади і регулюється законами племені. Цивілізація — це процес звільнення людини від юрми.

Нині, за нашої епохи, колективізм став законом паразитів і другорядних людей, прадавнє чудовисько зірвалося з ланцюга і нестямно мчить на нас. Колективізм опустив людей до рівня страхітливої та безпрецедентної інтелектуальної вульгарності, отруїв кожен розум, поглинув більшу частину Європи і взявся за нашу країну.

Я — архітектор. Я знаю, яка буде будівля, тому що знаю принципи будівництва. Ми рухаємося в напрямку світу, що я не можу дозволити собі в ньому жити.

Тепер ви розумієте, чому я підірвав Кортландт.

Я спроектував Кортландт. Я дав його вам. Я його знищив.

Знищив, бо не міг дозволити йому існувати. Він став двоголовим чудовиськом. За формою і за змістом. Мені довелося знищити обидві голови. Форму понівечили посередності, які привласнили собі право поліпшувати те, чого вони не створили і не здатні створити. Їм дозволили це зробити, мотивуючи це тим, що альтруїстичне призначення будівлі вище за решту прав, і що я не маю права повстати проти цього.

Я погодився спроектувати Кортландт, щоб побачити втілення свого задуму — а не з будь-якої іншої причини. Це була ціна, що я виставив за свою роботу. Мені не заплатили.

Я не обвинувачую Пітера Кітінґа. Він нічого не міг вдіяти. Він мав договір зі своїм працедавцем. Його проігнорували. Йому пообіцяли, що будинок зведуть за проектом. Але слова не дотримали. Любов людини до цілісності своєї роботи та її право зберігати її недоторканою зараз вважають чимось незначним і не вартим уваги. Ви чули, як про це сказав прокурор. Чому сплюндрували будівлю? Без причини. Такі дії ніколи не мають причин, хіба що марнославство якихось вторинних людей, які відчувають, що мають право на будь-чию власність, духовну чи матеріальну. Хто їм це дозволив? Серед десятків чиновників немає жодного, хто взяв би на себе відповідальність дозволити це або припинити. Ніхто не винен і нема кого покарати. Такими є всі колективні дії.

Я не отримав плати, про яку домовлявся. Але власники Кортландту отримали від мене те, чого потребували. Вони хотіли проект будівлі з найнижчою вартістю. Вони не знайшли нікого, хто міг би задовольнити їхнє бажання. Я міг це зробити і зробив. Вони скористалися моєю роботою і змусили мене її подарувати. Але я не альтруїст. Я не роблю таких подарунків.

Стверджують, що я знищив житло для малозабезпечених, забуваючи, що без мене малозабезпечені не могли б отримати цей будинок. Тим, хто дбає про бідних, довелося звернутися до мене, людини, яка ніколи про бідних не дбала. Мене попросили допомогти. Вважають, що бідність майбутніх орендарів дає їм право на мою роботу. Що їхні потреби мають визначати моє життя. Що допомогти їм — мій неуникненний обов'язок. Ось кредо вторинних людей, що пожирає цей світ.

Я прийшов сюди сказати, що не визнаю будь-чийого права на жодну хвилину мого часу, на жодну частину моєї енергії, на жодне з моїх досягнень. Незалежно від того, хто на них претендує, скільки їх і які в них потреби.

Я прийшов сюди сказати, що я — людина, яка існує не для інших.

Це необхідно сказати. Світ гине в оргії самопожертви.

Я прийшов сюди сказати, що непорушність творчої праці людини є важливішою за будь-яку благодійність. Ті з вас, хто цього не розуміє, знищують світ.

Я прийшов сюди викласти свої умови. Я не хочу існувати для інших.

Я не визнаю жодних зобов'язань перед людьми, за винятком єдиного: поважати їхню свободу і не належати до суспільства рабів. Я готовий віддати своїй країні десять років, що їх проведу за ґратами, якщо цієї країни вже не існує. Я проведу ці роки у в'язниці як пам'ять про цю країну і з удячності до неї. Це буде актом відданості країні, відмовою жити чи працювати у тому, що постало на її місці.

Це мій акт відданості кожному творцю, який будь-коли жив і був приречений страждати від сил, що відповідають за Кортландт, який я підірвав. Кожній болісній годині самотності, зречення, розчарування, ганьби, що він їх зазнав — і битвам, в яких вони перемогли. Кожному творцю, імені якого ми не знаємо, і