Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Літературна спадщина Петра Ванченка кількісно скромна, але дуже цікава. З усіх авторів у цій антології він один жив не в столицях, а в провінції — у Полтаві.

Народився Петро Ванченко 1898 року в селі Жуки під Полтавою. З якогось моменту йому почали приписувати «справжнє» прізвище Івашенко, а потім і взагалі Іващенко. Очевидно, це якась самонароджена легенда, бо ні в автобіографії Ванченко не згадує, що це його псевдонім, ні в прижиттєвих довідниках ніде такого не зазначено, а головне — в гебістських документах, у так званій «боротьбистській» справі 1934 року, він фігурує як Петро Захарович Ванченко, а дружина його — Ірина Кравцова-Ванченко.

Хлопчик рано з власного бажання пішов учитися до сільської школи і в дев’ять із половиною років уже закінчив її. По тому батько, бачачи у сина нахил до науки, віддав його в Тахтаулівську волость готуватися на писарчука. Два роки Петро «тренував» почерк — переписував у канцелярії протоколи. Згодом перейшов у контору в маєтку князя Кочубея. Та хлопця тягнуло до міста, він утік із Жуків у Полтаву і пішов працювати «мальчиком» у крамницю спершу взуття, далі мануфактури. Однак тогочасний менеджер із продажів із нього не вдався — вигнали з крамниці за сільську непроворність. Повернувся в село, самотужки підготувався до іспитів і через рік вступив до середньої школи, яку закінчив 1917 року. Брав участь у громадянській війні на боці більшовиків, воював проти німців. Після визвольних змагань жив у Полтаві, захопився театром, виступав на сцені, очолював місцеву Спілку робітників мистецтва.

Друкувався Ванченко з 1924 року, тоді ж таки вступив до Спілки пролетарських письменників «Гарт». Перші оповідання присвячено темі громадянської війни. Сам Ванченко визнавав вплив на нього Миколи Хвильового. У 1920-х важко було писати про громадянську і не наслідувати Хвильового. Після розпаду «Гарту» й до арешту до жодних літорганізацій не належав.

Ванченку непогано вдавався гумористичний жанр. Після відродження журналу «Червоний перець» 1927 року він активно в ньому публікується. У 1928 році виходить одразу дві збірки його оповідань: «серйозна» проза «Мужність» у ДВУ і «Жива реклама» у відповідній серії «Весела книжка» видавництва «Плужанин». Згодом гумористичні оповідання продовжила збірка «Клопіт цирульника Еміля Термана» (1930).

«Повість без назви» (1930) містить чимало автобіографічних моментів, як можна здогадуватися: минуле Радивона Сарана, акторське середовище, у яке він потрапляє, Ванченко міг описувати з власного досвіду. Ця повість та ще «Онопрій Кудь» (1933) — спроба письменника у великому жанрі і водночас останні його книжки. Критика не вшанувала їх добрим словом, а найбільше всім запам’яталося «Оповідання про гніду кобилу», яка не добігла до соціалізму і від революції отримала тільки реєстраційну картку. Оповідання навіть долучили до кримінальної справи як речовий доказ.

Ванченка арештували у Полтаві 6 грудня 1934 року. Це була «кіровська» хвиля репресій — після вбивства Сергія Кірова. В одну величезну справу об’єднали колишніх боротьбистів, харківських, київських і полтавських письменників. У Полтаві їх було тільки троє: Петро Ванченко, Олександр Ковінька і Григорій Майфет. У березні 1935 року йому дали 10 років виправно-трудових таборів. Ковінька і Майфет відсиділи свої терміни і вижили, доля Петра Ванченка невідома. Реабілітували його 1956 року.

Диригент у чорному фракові, подібний до худої обшарпаної ворони, підняв лікті на рівень із плечима, повернув голову праворуч і строго подивився на вальдгорніста[54]; потім він стріпнув головою і рішуче, ніби вів у бій численні полки, замахнувся тоненьким ціпочком, і оркестр заграв.

У залі загасили електрику. Публіка, що до того тинялась у проходах, панічно поспішила до своїх місць. Квиткові причинили вхідні двері з фойє й пішли на допомогу підсліпуватим і розгубленим глядачам, що в темряві блудили поміж лавами і сперечалися за свої місця. Поволі ж галас ущух, поверхня театрального партеру набрала одного рівня; і лише по кутках стовбичили окремі постаті — невловимі зайці, що мали намір заявити право на свої ненумеровані місця тільки тоді, коли невсипуще око квиткових зосередиться на сцені.

Голова міської ради Радивон Саран пройшов у перші лави до свого постійного місця і, підібравши поли чорного кожуха, сів у глибоке приставне крісло. Зразу від його одягу розбігся важкий давучий запах; пахло овечиною — характерним духом намоклого хутра.

Радивон Саран байдуже подивився на своїх сусідів, що морщили носи й кидали на нього косі незадоволені погляди, і сів іще зручніше — простяг ноги вперед, підняв комір кожуха і поклав голову на високу спинку крісла.

А тим часом оркестр набрав сили; його звуки заповнили собою велику театральну залу. Окремі зойки й тихий галас загубилися в ритмічному дрижанні повітря. Ніжний, тонкий голос скрипки виривався з оркестрового жолоба, підносився до стелі і звідти