Читати книгу - "Амадока"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тепле нутро будинку пахнуло на нього ароматами чужого життя. На столі — дві чашки із залишками кави, розкришене печиво «Марія» на блюдці. М’яке жовте масло у глибокій гуцульській тарілочці (забули поставити до холодильника). Такі тарілочки полюбляла баба Уляна, подумалося Богданові.
Що довше він перебував усередині, що довше роздивлявся предмети, що більше уваги звертав на дрібнички, то химерніше відчуття наростало всередині. Все тут було зовсім чужим, цілковито незнаним. Він проник усередину життя людей, про яких нічого не знав і з якими навряд чи хотів би мати щось спільне.
І водночас — щось в окремих предметах, чи, навпаки, в їхній сукупності, в цій кераміці, що громадилась на кухонних полицях, у ліжникові, що лежав на матраці, немов убитий ведмідь, у глиняних свищиках, вишикуваних на підвіконнях поруч із підсвічниками і склянками, з яких стирчали воскові свічі різної форми й товщини — було таке, що непрямим чином його зачіпало, стосувалось якихось глибоко захованих, неусвідомлених, утоплених на самому дні його істоти якостей.
Коли він, розпчихавшись від пилюки, витягнув із комори темно-синю, обтягнуту фактурним дерматином, валізу і, зірвавши язичок замка з блискавки, розчахнув її, відчуття впізнавання незнайомого піднялося до його горла, заважаючи дихати і ковтати.
У валізі були ретельно поскладані інструменти для археологічних розкопок. Сам він ніколи не мав нічого подібного: дещо з речей, які йому належали, валялись удома абиде, решту він завжди отримував під час експедицій. Тут же, у спеціяльних петлях і кишеньках, зафіксовані пасками на липучках, лежали господарські і художні пензлі різної товщини, цвяхи, голки й зубочистки, сита, рулетки, свинцевий висок, мотузки, спиртові рівні, креслярський планшет, компас, контейнер і безліч інших дрібниць, ніби перенесених сюди якимось маніяком з довідника для археологів. Поруч із валізою Богдан знайшов футляри з мензулою і землемірним рівнем.
Він покинув вміст валізи на підлозі і рушив скрипучими сходами нагору, на другий поверх. Він обстежив шафи з чоловічим одягом, шухляди комода з жіночою білизною, дивуючись із того, як багато предметів навколо поламано чи розбито: дзеркала, дверцята шафок, стільці — все носило сліди чи то військових дій, чи то бурхливих любощів. Теплий солодкавий запах, що наповнював кімнату, викликав у Богданові відчуття проникнення у заборонене, в неможливе. Він почувався сп’янілим. Ним хитало. Голова паморочилася. Йому хотілося покинути цей простір, вибігти назовні, ковтнути свіжого повітря — і водночас він торкався мережива білизни, гладив несвіжу зім’яту постіль на ліжку, залишав пальцями сліди у пилюці на шафах.
Його увагу привернули стоси фотоальбомів, що займали одне з підвіконь за важкою помаранчевою шторою. Богдан зняв із найближчого стосу другий том «Розвідок» Віктора Петрова, кілька пожовклих зім’ятих папірців, списаних дрібним нерозбірливим почерком, — найімовірніше, чиїсь листи (він зауважив інші такі самі серед складок постелі) — і видрукуваний на аркушах рукопис чогось схожого на художній текст під заголовком «Непроникне», і розгорнув перший альбом.
amoromality
Київ, Лук’янівський військовий цвинтар
перше в історії фото чорної діри
Романа зупинилась позаду нього, майже торкаючись його широкої нерухомої спини, що повністю затуляла від неї могилу. Тіні від гілок і листя, тріпотливі непевні тіні падали на мармурові і кам’яні площини. Романа знала, що сталося невиправне. Вона точно знала, що це кінець. І коли Чоловік поволі, з видимими труднощами почав обертатися, вона упевнилась у своєму знанні.
Його болісне зусилля негайно передалось і її істоті. Воно продерло все її тіло зсередини наскрізь, мало не збило з ніг. Романа вхопилася за тонкий стовбур клена, розмахуючи руками, як людина, що захлинається, тонучи.
Погляд Чоловіка змусив її завмерти. Пришпилив її до поверхні землі. Знерухомив.
Те, що розверзлося тієї миті у його жовто-карих чужих їй очах, пролягало далеко за межею людського життя, притомности, самого існування. То була вбивча матерія, чорна космічна діра, що втягувала у себе Всесвіт. То була нейтронна зоря з її холодною гладкою поверхнею, сила гравітації якої дробить фізичне тіло на атоми.
Романа дивилася туди, в саме осердя жаху, усвідомлюючи, що Чоловік знає. Цієї миті, тут, на цвинтарі, стоячи над могилами, він пережив цілковите повернення пам’яті. Приспані нейронні ланцюжки, які довгий час відмовлялися працювати, під дією атомного вибуху ожили — і тепер готові були до самознищення. А водночас — до знищення того, хто був винуватцем наруги. Хто був під рукою. Хто так довго, за всіх обставин залишався поруч. Хто стояв на відстані тридцяти сантиметрів від Чоловіка, закинувши голову, дивлячись у його страшне обличчя.
Протягом тієї долі секунди Чоловік здобув несумісну з життям властивість знання про минуле й майбутнє. Вся історія Всесвіту вмістилась у його голові. Він пригадав, хто він і звідки походив. Пригадав власних батьків, своє місто й ім’я, з яким народився.
Водночас він пам’ятав усе, що відбулося, з миті, коли він утратив пам’ять. Він не забув, як ця жінка обманювала його, давши чуже ім’я і чужу історію. Він не забув, як довго й методично вона вкладала в його розум і серце переконання, начебто він — це насправді людина, яку він хотів би убити, що його історія — це історія, в яку він не вірив і про яку нічого не бажав знати. Вона змусила його відчувати чуже почуття провини, відібравши і заперечивши почуття провини, яке належало йому і його родині. Ніхто не має права відбирати в людини її почуття провини.
І ця жінка, яка свідомо й цілеспрямовано коїла над ним свою наругу, жінка, яка використала його дитячу беззахисність, яка скористалася глибоким сном його хворого, зраненого, майже мертвого мозку — врешті пробудила в ньому віру у вигадану нею історію і викликала справжні, невигадані почуття до себе самої.
Він полюбив її по-справжньому. Він не міг жити без неї.
І зараз він збирався її за це убити.
Але доля секунди минула.
І Чоловік забув, ким ця жінка була і що вона з ним зробила.
amoromality
Київ, Лук’янівський військовий цвинтар
могила Віктора Петрова і Софії Зерової
А я вас знаю, — сказав він російською, увічливо усміхаючись (лівий кутик рота, смикаючись, сповз додолу). — Ви ж працюєте в читальному залі архіву, правда? Ви мене пам’ятаєте? Вам погано?
Ні, мені не погано, — відповіла Романа, тіло якої досі перебувало у стані вільного падіння. — Ні-ні, що ви. Мені не погано. Може, тільки зовсім трішки.
Чоловік поглянув на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амадока», після закриття браузера.