Читати книгу - "Вовк-тотем"

шкодують розлучатись. Байбачий лій має широке застосування й дуже швидко витрачається, здебільшого його використовують саме для обробки шкіряних виробів. Змазаний лоєм, такий виріб набуває темно-коричневого кольору й за мить стає гарним та гнучким. Якщо в сезон дощів частіше змазувати кінську збрую байбачим лоєм, то вона не так легко буде знесолюватись і це продовжить час її використання та зменшить кількість різних інцидентів. Байбачий лій застосовують у великих кількостях і в широких сферах, тому в запасах скотарської родини він найчастіше закінчується раніше, ніж починається новий сезон полювання на байбаків.

Старий, дивлячись на завалений шкіряними виробами килим, сказав Ченю:

— У нас залишилось лише півпляшки байбачого лою, а я вже скучив за байбачим м’ясом, яке в цей сезон — найсмачніше. Колись навіть князі в цей час уже не їли баранини… Тож завтра я візьму тебе на полювання за байбаками.

— Почекаєте, поки я розтоплю байбачий жир, — сказала Ґасмаа, — й тоді я вас пригощу чаєм із «хмизом» на байбачому лої.

— Ой як добре! — відповів Чень. — Цього року мені теж доведеться запастися трохи байбачим лоєм, щоб не ходити постійно до тебе харчуватись.

Ґасмаа розсміялась:

— Після того, як ти взяв на виховання вовка, ти про мене вже й забув! От хоча б за останній місяць — скільки разів ти приходив до нас пити чай?

— Але ж ти — бригадир, і мій вовк створює тобі чимало клопоту, тож я й боявся приходити до вас, — сказав Чень Чжень.

— Але ж якби я тебе не прикривала, конопаси з інших бригад давно б уже вбили твоє вовченя.

— А що ти їм казала? — запитав Чень.

Ґасмаа знову розсміялась:

— Я казала, що китайці загалом ненавидять вовків і їдять їхнє м’ясо, а тільки Чень Чжень і Ян Ке люблять вовків. І що ви няньчитесь із тим вовченям, ніби з власною дитиною. Тож потрібно почекати, поки ви з’ясуєте все з вовчими справами, і тоді станете подібними до нас, монголів.

Чень Чжень був глибоко зворушений і казав, що навіть не знає, як їй віддячити.

Ґасмаа голосно розсміялась:

— Як подякувати? Влаштуйте для мене вечерю в «ресторані». Я хочу скуштувати вашу ханьську страву «сліпці»… з баранини й барабулі (млинці з начинкою з баранини й цибулі). Чень Чжень, почувши це, дуже зрадів. Ґасмаа підморгнула йому й, тихо вказуючи на насупленого Старого Біліґа, сказала:

— Твій Старий Батько також полюбляє ваших ханьських «сліпців».

Чень Чжень нарешті голосно виявив свою радість і поспішив сказати:

— Чжан Цзіюань купив багато цибулі в Комітеті пасовища і в нас іще залишилось цілих півв’язки. Сьогодні ввечері я принесу все сюди до вас і нагодую Старого Батька, Стару Матір та всю вашу родину.

На обличчі Старого Біліґа з’явилась, нарешті, ледь помітна посмішка, й він сказав:

— Тільки баранини не принось, ми тут щойно зарізали барана. Млинці з начинкою, які готує Ґао Цзяньчжун, смачніші навіть за ті, що подають в головному ресторані аймаку. Бери з собою також Яна Ке та Ґао Цзяньчжуна — вип’ємо разом.

Увечері Ґао Цзяньчжун навчив Ґасмаа замішувати начинку й заліплювати її в млинці, а також розкочувати тісто на млинці та смажити їх. Усі разом наїлись, напились і наспівались удосталь. Під час веселої розмови Старий раптом поставив свою піалу й запитав:

— У військовому корпусі кажуть, що для того, аби зменшити захворюваність серед скотарів та полегшити їм роботу, пов’язану з випасом худоби, надалі скотарі повинні жити осідло. А ви що скажете про осідле життя? Ви ж, ханьці, дуже любите збудувати житло й осісти на одному місці?

— Однак і ми не знаємо, чи можна змінити тисячоліттями налагоджене кочове життя на осідле скотарство, — сказав Ян Ке. — Я думаю, що не можна. Трав’яний покрив у степу дуже тонкий і легко витоптується. Коли люди й худоба з одного табору потопчуться по ньому один-два місяці, їм уже необхідно переїжджати на нове місце. Якщо ж осісти на одному місці, то земля навколо на декілька лі менше, ніж за рік буде витоптана й перетвориться на самий пісок, а в майбутньому, коли поселення ростимуть одне поряд з іншим, уся ця місцевість перетвориться на пустелю. До того ж де, зрештою, обрати місце для поселення? Це не так уже й легко зробити.

Старий закивав головою й сказав:

— Улаштовувати постійні поселення в монгольському степу — це справді дурниця. Люди із землеробських районів не розуміють степ, і якщо самі полюбляють жити осідло, то хочуть й інших змусити так жити. Хто ж не знає, що осідле життя дуже комфортне? Однак у монгольському степу скотарі з покоління в покоління ніколи не облаштовували постійних осель, бо це Тенґер установив таке правило. От візьмемо, наприклад, пасовища. Розподілені по сезонах, кожне з них має своє застосування. Наприклад, на весняному пасовищі, де приймають окот в овець, трава завжди дуже гарна, але низька, тож якщо якась родина там осяде, а взимку піде сильний сніг і вкриє повністю цю траву, то чи виживе їхня худоба? Під зимові ж пасовища обирають луки, де трава виросла високою й можна не боятись, що її вкриє снігом. Та якщо якась родина осяде там і їхня худоба їстиме траву в цьому місці з весни до осені, то коли настане зима, хіба там залишиться десь висока трава? Літні ж пасовища неодмінно повинні бути поряд із водою, інакше худоба помре від спраги. Однак усі такі місця — глибоко в горах, якщо там осісти, то взимку доведеться зазнати такого холоду, від якого вся худоба померзне. Осінні пасовища влаштовують там, де колосиста трава, однак