Читати книгу - "Норвезькі народні казки"

моря воду. Але мудра дівчина звеліла королевичу хлюпнути в море краплю води з тієї пляшки, що вони взяли у велетня. І море знов стало повне. Поки смоктальник його випивав, вони допливли до берега. Так велетень і лишився ні з чим.

А королевич із дівчиною злізли з вітрильника й подалися до двору короля, його батька.

Але королевич не хотів, щоб дівчина йшла пішки.

— Почекай трохи, поки я приведу семеро коней, що стоять у батьковій стайні, — сказав він. — До нашого двору недалеко, але я не хочу, щоб моя наречена йшла пішки.

— Не йди, — попросила його дівчина, — бо як прийдеш додому, то відразу забудеш мене.

— Як би я міг тебе забути, коли ми пережили разом стільки лиха! — сказав королевич. — Я приїду до тебе повозом, запряженим сімома кіньми, а ти почекай мене тут на березі.

І дівчина погодилась чекати.

— Добре, йди, але як прийдеш додому, то не заходь до хати. Іди просто до стайні, запрягай коней і якнайшвидше вертайся сюди. Твої батьки і брати кликатимуть тебе, а ти вдавай, наче нікого з них не помічаєш. І нічого не бери до рота, бо тільки-но щось покуштуєш, буде горе і тобі, й мені, — сказала йому на дорогу дівчина.

Королевич пообіцяв, що зробить так, як вона йому порадила.

Прийшов він додому, аж там його старший брат справляє заручини. З’їхалося багато гостей, і всі оточили найменшого королевича, почали розпитувати його, де він був і що бачив, кликати до хати. Та він удав, немов нікого не помічає, зайшов до стайні, вивів коней і заходився запрягати їх. Побачили гості, що не затягнуть його до хати, й почали самі носити до нього наїдки та напої, все, що було найсмачніше на столі. Але він не хотів нічого брати, а швиденько запрягав коней. Тоді сестра нареченої кинула йому яблуко і сказала:

— Коли ти не хочеш скуштувати нічого іншого, то з’їж хоч яблуко, ти ж напевне з дороги і спраглий, і голодний.

Королевич узяв яблуко, вкусив його і відразу забув про мудру дівчину й про те, що мав їхати по неї.

— Чи я, бува, не з’їхав з глузду? — здивувався він. — Навіщо мені коні й повіз?

Він завів коней до стайні й пішов з гістьми до хати. Незабаром королевич заручився з тією дівчиною, що зачаклувала його яблуком.

А мудра дівчина тим часом сиділа на березі моря й чекала на королевича. Довго чекала, але він так і не приїхав. Тоді вона підвелася і пішла й собі тією дорогою, що й королевич. Ішла, йшла, і нарешті прийшла до невеличкої хатини на узліссі неподалік від королівського двору. А в тій хатині жила стара чаклунка, люта й недобра.

— Пустіть мене, бабусю, до себе жити, — попросилась дівчина.

— Не пущу, — відповіла стара, — іди собі, звідки прийшла.

— Ну пустіть, — не відступалася дівчина, — я все вам робитиму і заплачу добре.

Довго вона просила, і врешті чаклунка впустила її до хатини. А в хатині брудно й незатишно, наче в хліві.

— Найперше я причепурю хатину, — сказала дівчина, — хай буде й у нас як у людей.

— Не треба мені хатини як у людей, — розгнівалась чаклунка, — яка була, така хай і буде!

Але дівчина не послухалась її, дістала зі своєї скриньки кілька золотих монет і кинула їх у вогнище. Золото розлилося сліпучим блиском і позолотило хатину зсередини й знадвору. Як побачила стара, що сталося з її хатиною, то перелякалася й кинулась навтіки, ніби за нею гналась нечиста сила. Вона так бігла, що забула пригнутись у воротях, луснулась головою об поперечку та й убилася.

Другого ранку тією дорогою проїздив збирач податків і здивувався, коли побачив на узліссі золоту хатину, що виблискувала на сонці. А ще дужче він здивувався, коли зайшов до хатини й побачив дівчину-красуню. І так сподобалась та дівчина збирачеві податків, що він відразу попросив її, щоб вона вийшла за нього заміж.

— Коли в тебе багато грошей, то вийду, — відповіла йому на те мудра дівчина.

— О, в мене їх чималенько, — сказав збирач податків.

Він пішов додому по гроші і ввечері приніс їх цілий мішок і поклав у кутку.

Побачила мудра дівчина стільки грошей і погодилась вийти за нього заміж. Та не встигли вони сісти поряд, як вона й каже:

— Ох, я забула згорнути жар у вогнищі.

— Сиди, я сам згорну, — сказав збирач податків, підвівся і підійшов до вогнища.

— Скажеш мені, коли візьмеш у руки кочергу, — мовила мудра дівчина, бо в хатині було вже темно.

— Я вже її тримаю, — відповів збирач податків.

— То й тримай її, а вона нехай тримає тебе й горне жар на тебе до ранку, — сказала мудра дівчина.

І збирач податків простояв цілу ніч перед вогнищем, горнучи кочергою жар на себе. І хоч як він лаявся, хоч як просився, кочерга не відпускала його. А коли настав ранок і він нарешті пошпурив кочергу, то вже не засидівся в хатині, а помчав геть, ніби за ним гналася нечиста сила.

Другого дня повз хатину, де оселилась мудра дівчина, їхав писар. Побачив він, як хатина блищить золотом серед кущів, спинив коней і також зайшов глянути, хто в ній живе. Дивиться — аж там біля вогнища порається дівчина, гарна, як намальована. Тільки-но вгледів її писар, як відразу закохався в неї ще дужче за збирача податків і теж почав просити її, щоб вона вийшла за нього заміж.

Мудра дівчина відповіла йому те саме, що й збирачеві податків:

— Коли в тебе багато грошей, то вийду.

— О, в мене їх чималенько, — зрадів писар і побіг додому по гроші.

Увечері він приніс великий мішок грошей і поклав його на лаву перед мудрою дівчиною.

Тільки-но вони сіли поряд, як дівчина каже:

— Ох, я забула зачинити двері на ганку.

— Сиди, я піду сам їх зачинити, — мовив писар і прудко, мов лошак, скочив зачиняти двері.

— Скажеш мені, коли візьмешся за них, — мовила мудра дівчина, бо в хатині було вже темно.

— Я вже взявся! — гукнув писар з ганку.

— То тримайся за двері, а двері нехай тримаються за тебе до ранку, — сказала мудра дівчина.

І вийшло так, що писар протанцював цілу ніч. Таких викрутасів він ще ніколи не робив і не мав бажання робити їх довіку. То він відскакував від дверей, то двері від нього, і так писар літав з одного кутка ганку до другого, що мало не вбився. Спершу