Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

як Київ чи Луцьк, то в них службового елементу було значно більше. Посадовцем, який на найнижчому рівні очолював слуг у мирний час і приводив їх під час мобілізації, був атаман. Яскравий опис умови служби слуг: «Село Ходорково. А в тому селі сім чоловік, восьмий атаман, а всі слуги, на війну ходили і на лови ходили, а подимшину (різновід податку. — Ред.) давали за великого князя Вітовта, а сіна не косили и став не сипали, то був їм князь Семен [Олелькович] новину ввів. А болкуновщину (натуральний податок. — Ред.) давали на приїзд князю великому». Цікаво, що на відміну від шляхетської верстви, прошарок слуг не був замкнений. До нього можна було потрапити не за народженням, а завдяки матеріальній можливості нести військову службу (мається на увазі утримувати бойового коня, комплект обладунків і зброї тощо).

З часом додалася ще одна категорія вояцтва — служебні татари. Розпад Золотої Орди супроводжувався кривавими громадянськими війнами. Як наслідок, періодично степ виплескував чималу кількість дисидентів, для яких українські князівства ставали за притулок. Уже 1370 р. у литовських військах при поході в Прусію фігурують татари. Першим ханом, що втік до Київського князівства, був славнозвісний Тохтамиш. Він 1396 р. зі своїми підданими попросив притулку і захисту у литовського правителя Вітовта і був поселений між Каневом і Черкасами. З часом таких клієнтів ставало все більше. Той же Вітовт наприкінці 1409 р. повідомляв магістра Ордену, що під Києвом перебувають три сини Тохтамиша. Другою категорією, що поповнювала служебних татар були зубожілі кочовики — представники непривілейованих станів. Останньою групою були полонені. У 1455 р. на Поділлі було розбито орду Саїд-Ахмета, а його самого заарештовано в Києві. Полонених же ординців київський князь Семен Олелькович розселив по князівству, перетворивши на васалів. У документах вони відомі як «житомирські татари» та «Семенові люди». У першій чверті XV ст. кількість татар на території Великого князівства Литовського (і передусім в українських князівствах) сягала 200 тис. Щоправда, ця цифра виходить від Вітовта, а він міг дещо і перебільшити. Принаймні, коли 1431 р. поляки несподівано напали на Волинь, службові татари становили частину місцевого війська. Крім потрапляння під владу литовських князів Чингізидів (як союзників, так і полонених), чималу кількість служебних татар становили ті князі й мурзи, які прийняли зверхність удільних князів добровільно. До цієї категорії належали, по-перше, татарські аристократи, які мали свої володіння на тих землях, куди поширилася литовська влада в другій половині XIV — першій третині XV ст. Це мало місце у київському князівстві. Недарма на київських монетах Володимира Ольгердовича стояла татарська тамга. Вона могла означати не лише часткову залежність деякий час цього князя від орди, але вказувала на суміжний в етнічному плані характер його підданих. По-друге, з часом внаслідок руйнівних і кривавих усобиць у Золотій Орді чимала кількість татарської знаті залишалася за бортом ханських дворів і ханської влади. Відповідно, вони шукали підтримки і захисту в інших правителів, чий родовий статус був достатньо високим. Одними з таких володарів і були українські удільні князі.

Усі ці стани за своєю сутністю, правом і обов’язком були військовими. Вони були зобов’язані служити не тільки під час війни, а й у мирний час виконувати чималу кількість пов’язаних з військовою службою обов’язків. Це передусім супроводження князя (чи безпосереднього сюзерена) в його поїздках. Крім того, на них лежало несення гарнізонної служби, охорона кордону, розвідка, зустріч і охорона послів чи купецьких караванів тощо. Саме з числа цих станів формувалися кадри адміністративного апарату князівств — воєводи, двірські, намісники, державці, сокольники, конюшні, митники тощо.

Крім вищезазначених станів, існував іще один, який мав обов’язок під час військових дій виходити на війну, — міщанство. Мешкаючи доволі компактно і маючи достатньо матеріальних можливостей для озброєння, вони були доволі потужною силою. Що стосується військових навичок, то вони завдяки розвиненню мисливства і полювання, а також частих воєн з кочовиками, були на належному рівні. У похід міщан вів війт. Саме ж міське ополчення ділилося на десятки. Узагалі, міста, особливо прикордонні, фактично були військовими центрами. Саме з числа їхніх мешканців виходили загони шляхти, слуг і міщан. Тому нерідко в джерелах зазначено просто Київський полк, Стародубський полк тощо. До того ж у них були включені замки намісників, у яких складалася і зберігалася зброя, і саме міста були центрами з виробництва зброї.

З появою і розповсюдженням артилерії в містах з’явився ще один тип вояків — пушкарі. Їхня кількість була невеликою, від одного до трьох на місто чи замок. Кожен з них утримував за власний рахунок невеликий загін (до 10 чоловік) слуг, що допомагав в обслуговуванні гармат. Крім того, на пушкарях лежав обов’язок щодо виготовлення пороху, зброї, боєприпасів, слідкування за місцевим арсеналом.

Мобілізація в державі проходила по територіальним округам — намісництвам чи староствам. Як виключення і прерогатива, деякі крупні представники аристократії могли вибиратися до війська самостійно під своїм прапором. Узагалі, князівські намісники грали величезну роль у справі управління військами й оборони країни. Вони слідкували за станом укріплень у ввірених їм містах і замках, контролювали бойову підготовку воєнно-службового населення і забезпечення його зброєю. Крім того, намісники несли прикордонну службу, визначали кордон. Так, щодо Київського князівства відомо, що «на ті кордони князь Семен Олелькович висилав намісника свого Спиридова, який від нього Черкаси тримав, і той по тім містам роз’їжджав і по тим врочищам кордони клав». Під час ворожого нападу вони очолювали оборону ввірених їм земель і замків. Наприклад, воєвода князя Свидригайла Юрша, керуючи від його імені Луцьком у 1431 р., витримав облогу польського війська. Переведений пізніше Свидригайлом до Києва той же Юрша розбив два ворожих війська, у 1436 і 1437 рр., що намагалися захопити місто.

Коли військо виступало в похід, князь ділив його на полки. Зазвичай попереду йшов сторожовий полк, а вже за ним рухалися головні сили й обоз. Скоріше за все, на стоянках військо прикривалося табором із возів. При розташуванні в таборі або шикуванні на воєнному огляді велику роль відігравав соціальний і майновий статус вояків, їх наближеність до князя. Зрозуміло, що під час бою головну роль, принаймні в князівський період, грала оперативна доцільність. Проте і тут мав місце соціальний фактор. Князі (за обставин), пани, зем’яни стояли в перший рядах, а слуги й міщани — позаду. Шляхта доволі прискіпливо ставилася до цього. Коли в XVI ст. почали організовувати шляхетську верству, виявилося, що у багатьох її представників не було письмового підтвердження. Тоді одним з найвагоміших доказів своєї належності до привілейованого стану стало те, у яких рядах під час війни стояв той чи інший вояк. Васали шикувалися позаду своїх сюзеренів. Можна сказати, таке шикування мало логіку, адже чим заможнішим був вояк, тим більше у нього було можливостей мати сучасну якісну зброю і гарного бойового коня. А це, своєю чергою, мало