Читати книгу - "Майстер реліквій"

залишався впевненим у тому, що саме Фрідріх ініціював підробку плащаниці.

Спалатин залишив Майнц, маючи обіцянку Альбрехта, що й досі дзвеніла в його вухах: якщо Фрідріх оприлюднить свої листівки, Дісмаса знову підвісять на гачки і «затанцюють» до смерті. Потім кардинал надрукує свої листівки, в яких звинуватить Фрідріха у махінаціях із плащаницею заради перешкоджання благочестивим намірам Альбрехта притягнути Лютера до суду.

Відносини між Бранденбургом і Саксонією на той час були напруженими до такої міри, що публікація листівок могла призвести до війни. Тому багато чого стояло на кону.

Щоб заспокоїти вражену гордість кардинала, Спалатин розробив план: Альбрехт великодушно позичає плащаницю Фрідріху — нібито для показу реліквії у бранденбурзькій галереї. Плащаницю ніхто так і не побачить, бо вона геть чисто вся згорить у страшній пожежі. Фрідріх компенсує Альбрехтові його збитки, офірувавши п'ятсот п'ятдесят дукатів майнцькій богадільні.

Переговори щодо звільнення Дісмаса були майже завершені, коли Альбрехт додав останню умову: він жадає зустрічі з Фрідріхом на нейтральній території. Спалатин засперечався: навіщо, з якою метою? До чого призведе така зустріч? Альбрехт на те сказав, що має намір подивитися Фрідріху в очі, щоб упевнитися, що той не винний у цій махінації. Спалатин і Фрідріх вагалися, та Альбрехт виявився непохитним: Дісмаса не відпустять, якщо зустріч не відбудеться. Тож вона була призначена у Вюрцбурзі.

Приховати пересування двох курфюрстів — примаса[15] Німеччини та правителя Саксонії — було важко, якщо не неможливо, враховуючи їх почет. Офіційною версією Вюрцбурзької зустрічі було прагнення знайти рішення у справі Лютера.

— Ти впевнений, що це був Дюрер? — спитав Фрідріх.

— Є деякі сумніви. Але вони виглядали як ідеальна парочка шахраїв, коли я натрапив на них у ту ніч в нюрнберзькій таверні. П'яні, як солдафони. Ще й будували на столі вежі зі своїх дукатів.

Він посміхнувся.

— Жива ілюстрація продажності.

— І Дюрер поставив там підпис Кранаха? Навіщо?

Спалатин знизав плечима.

— Художники…

— Як він це зробив?

— Це дитяча забавка. Молоко. Сік лимона. Цибуля. Інші методи включають тілесні рідини. Сечу або…

Спалатин відкашлявся.

— Ох, кажи вже, Георге.

— Сперму.

Фрідріх скривився.

— Будемо сподіватися, що то не вона. На плащаниці? Господи, змилуйся.

— Майстер Кранах підходив до мене сьогодні. У мене досі вуха горять від його докорів.

Спалатин не зміг утриматися від посмішки.

— Він у стані, що відповідає ситуації.

— Він знає?

— Ні. Але у нього було замовлення від Альбрехта — взятися за великий вівтар у Кобленцькому соборі. Вчора він отримав повідомлення з Майнца про скасування замовлення. Жодних пояснень. Він намагався дізнатися в мене, чи варто йому подати судовий позов через розрив тієї угоди. Я не радив.

Фрідріх розсміявся. Спочатку тихенько, а потім його велике тіло почало трястися, як дім під час землетрусу.

Спалатин також сміявся.

— У цьому є й позитивний момент. Його обурення доводить, що він ні з якого боку не причетний до змови. Якби він був спільником, то сумніваюсь, що він би сопів як скажений бик, погрожуючи судовим процесом.

Фрідріх витер мимовільні сльози зі щік.

— Я хотів би поговорити з майстром Дюрером, — нарешті сказав він.

— Я теж. Дуже.

Фрідріх розмірковував.

— Нюрнберг — вільне імперське місто. Там у нас немає жодних юридичних прав.

Він подивився на Спалатина.

— Тож ми не можемо змусити його приїхати у Віттенберг.

— Ні.

Спалатин посміхнувся.

— Але з його боку було б неввічливо відхилити запрошення.

Фрідріх поміркував.

— На його місці я б відхилив.

— Дозвольте мені зайнятися цими дрібницями, — запропонував Спалатин.

Дюрер у своїй студії наносив останні штрихи на портрет Якоба Фуггера, коли Агнес увійшла повідомити, що прибули троє поважних панів. Імперські емісари, як вони назвались.

Зазвичай Дюрер вважав неприпустимим, щоб хтось відривав його від роботи. Але для імперських емісарів можна зробити виняток. Особливо тому, що імператор Максиміліан досі винен йому за два сімейні портрети. Можливо, ці люди привезли його винагороду.

— Не барися, жінко, — сказав він, витираючи руки ганчіркою, змоченою терпентином. — Заведи їх. І принеси випити. Гарного пива, Агнес.

Фрау Дюрер пробурмотіла, що вона бачила й краще вдягнених імперських емісарів у своєму житті і, розгнівана, вийшла.

Незабаром двері у студію відчинилися і зайшли троє.

Одного погляду було досить, щоб Дюрер погодився з Агнес щодо їхнього вбрання. Трійця була без пір'я на капелюхах, без шовку і медальйонів. На додачу, всі були неголені та брудні.

Дюрер бачив багато сановників та слуг, які працюють на можновладців. Ці хлопці були більш схожими на тих, яких можна зустріти у засідці біля річки або міських воріт. Уночі.

Чоловік, який звернувся до нього, люб'язно й поважно, виявився дуже знайомим на вигляд, але Дюрер не міг пригадати його. Портретисти пам'ятають обличчя. Де він його міг бачити?

— Нам доручено його імператорською високістю супроводити вас до нього. Негайно.

Дюрер подумав з надією: «Може це виклик до імператорського смертного ложа?»

— Імператору… погано?

— Його високість хворіє. І з цієї причини воліє вас бачити. Часу немає.

— Мені шкода це чути, — сказав Дюрер, вже відчуваючи: щось тут не те.

— Дозвольте спитати, чи принесли ви письмове розпорядження його високості?

— Ні.

«Досить безцеремонна відповідь», — подумав Дюрер. І, набравши повітря, промовив:

— При всій повазі до його імператорської високості, якщо дозволите, це трохи незаконно. Багато разів я був викликаний до двору, і завжди мені приносили щось із його підписом.

Їхній ватажок — де ж Дюрер бачив його раніше? — знизав плечима.

— Ваша честь, я впевнений, що це так. Але ж ми тут, і треба поспішати. Ви б зібрали свої речі — і рушаймо. Добре?

Двері відчинилися. Фрау Дюрер увійшла з тацею кухлів з пивом і попрілими цукерками.

— Що все це означає? — спитала вона, ставлячи тацю і суворо обдивляючись трійцю. Оплата за виконану роботу, як я сподіваюся?

— Дякую, Агнес, — сказав Дюрер. — Ти можеш іти.

— Я тільки кажу, що…

— Ці добродії супроводжуватимуть мене до імператорського двору. Мене викликає імператор.

— Невже? Імператор хоче заплатити тобі особисто?

— Агнес!

— Ти поплентаєшся до двору, а я лишуся тут розбиратися з кредиторами? Не думаю, що у цьому є сенс, але спитаю, чи мене хтось «супроводить до двору»?

— На жаль, фрау Дюрер, викликають лише майстра Дюрера. Терміново.

— М-м, — протягла Агнес, — значить, терміново? З імператорами, кардиналами, курфюрстами і хто там ще є все завжди терміново, чи не так? Окрім тих випадків, коли справа стосується повернення боргів. Тоді це коли-небудь. Терміновість — це коли все роблять терміново, я так вважаю.

— Агнес!

— Не звертайте на мене уваги. Я тут лише служниця. Посудомийниця. Поки всіх інших супроводжують до двору. Спакувати