Читати книгу - "Володар Туману"

руку, Макс зацідив істоті кулаком в обличчя. Але відчув на дотик тільки воду, таку холодну, що йому обпекло шкіру. Доктор Каїн знову являв свої фокуси.

Макс відвів руку, й видіння зникло, а заразом і світло, що йшло від нього. Повітря бракувало, і Макс швидко потягнув Роланда проходом через увесь трюм до пробоїни в корпусі корабля. Коли вони дісталися туди, Максові здалося, що легені в нього ось-ось луснуть. Не в змозі тамувати подих довше, він випустив усе накопичене повітря, підхопив непритомного Роланда й поплив, щосили б’ючи ластами, на поверхню, щоб теж не знепритомніти через брак повітря.

Агонія останніх десятьох метрів підйому, здавалося, тривала цілу вічність. Коли нарешті Макс виринув на поверхню, то наче заново народився. Алісія стрибнула у воду й попливла до них. Макс кілька разів глибоко вдихнув, переборюючи колючий біль у грудях. Затягти Роланда в човен було нелегко, і Макс завважив, що Алісія, силкуючись підняти безживне тіло на борт, подряпала собі руки об пощерблену обшивку.

Затягнувши Роланда в човен, вони поклали приятеля долілиць й почали раз по раз тиснути йому на спину, аби випорожнити легені від води. Спітніла, з закривавленими руками, Алісія схопила Роланда і спробувала відновити йому дихання. Їй довелося повторити цю операцію п’ять разів, аж поки тіло хлопця не струсонулося, й він, тремтячи, не почав вивергати морську воду, а Макс тим часом тримав його. Нарешті, глибоко вдихнувши, Алісія, затиснувши хлопцеві ніздрі, енергійно видихнула накопичене повітря Роландові в рот.

Аж тоді Роланд розплющив очі, й до його пожовклого обличчя поступово став повертатися звичний колір. Макс допоміг йому підвестися й поволі відновити дихання.

— Зі мною все гаразд, — пробелькотів Роланд, піднісши руку, аби заспокоїти приятелів.

Алісія опустила руки й заголосила — це вперше Макс бачив, щоб вона так побивалася. Хлопець зачекав іще кілька хвилин й, упевнившись, що Роланд може сам триматися на ногах, взявся за весла й скерував човен до берега. Роланд мовчки дивився на приятеля, який урятував йому життя. Макс знав, що цей розпачливий і повний вдячності погляд відтепер завжди буде з ним.

* * *

У халабуді брат із сестрою поклали Роланда на ліжко й укрили ковдрою. Нікому не хотілося говорити про те, що сталося, принаймні зараз. Це вперше погроза Володаря Туману виявилася такою відчутною, і важко було добрати слова, щоб виразити тривогу, яка їх опосіла. Здоровий глузд підказував, що слід братися до нагальних справ, і так вони й учинили. Роланд мав у халабуді невелику аптечку, і Макс продезінфікував Алісії рани. За кілька хвилин Роланд заснув. Алісія із засмученим видом дивилася на нього.

— Роланд одужає. Він просто без сил, — мовив Макс.

Алісія подивилася на брата.

— А ти? Ти врятував йому життя, — з голосу Алісії було зрозуміло, що її нерви на межі.— Ніхто б не зробив того, що зробив ти, Максе.

— Він зробив би це заради мене, — заперечив Макс, не бажаючи говорити на цю тему.

— Як ти почуваєшся? — правила своєї Алісія.

— Направду? — запитав Макс.

Алісія ствердно хитнула головою.

— Мабуть, я зараз блюватиму, — усміхнувся Макс. — Ніколи в житті я не почувався так кепсько.

Алісія міцно обійняла брата. Макс так і закляк з опущеними руками, не знаючи, що спричинило таку реакцію Алісії — прояв сестриної ніжності чи страх, який дівчина щойно пережила, коли вони намагалися повернути Роланда до життя.

— Я люблю тебе, Максе, — прошепотіла Алісія. — Ти чуєш?

Макс ніяково мовчав. Алісія розтиснула обійми й відвернулася до дверей. Макс завважив, що сестра плаче.

— Ніколи не забувай цього, братику, — прошепотіла вона. — А тепер трохи поспи. Я теж посплю.

— Якщо я зараз засну, то вже не прокинусь, — зітхнув Макс.

За п’ять хвилин усі троє міцно спали в халабуді на березі, і ніяка в світі сила не змогла б їх розбудити.

Розділ чотирнадцятий

На смерканні Віктор Крей зупинився метрів за сто од будинку на узбережжі, де знайшли свою нову оселю Карвери. Це був той самий будинок, в якому Ева Грей — єдина жінка, котру він насправді кохав, — народила Якоба Фляйшмана. Він знову побачив той самий білий фасад, і це роз’ятрило давні рани, хоча Віктор Крей гадав, нібито вони назавжди затягнулися. Світло в будинку не горіло, здавалося, там нікого не було. Віктор Крей припустив, що брат із сестрою, мабуть, затрималися в селищі з Роландом.

Наблизившись до будинку, доглядач маяка проминув білий паркан, що його оточував. Ті самі двері й вікна, які він чудово пам’ятав, виблискували в останніх променях сонця. Старий перетнув сад, дійшов до заднього подвір’я і вийшов у поле, що простяглося за будинком. Удалині височів ліс, а біля самого його початку виднів сад статуй. Віктор Крей давно не приходив сюди й зупинився подивитися на нього здаля, побоюючись того, що могло ховатися за цим муром. Крізь темне пруття ґрат із саду статуй пробивався густий туман.

Віктор Крей почувався старим, йому було лячно. Страх, що гриз йому душу, був той самий, який він спізнав багато років тому в провулку робітничого передмістя, де до нього уперше долинув голос Володаря Туману. Тепер, на схилі літ, здавалося, це коло замикається, і з кожним ходом старий відчував, що в нього не залишилося тузів для останнього закладу.

Доглядач маяка твердим кроком дійшов до входу в сад статуй. Невдовзі туман, що вихоплювався зсередини, огорнув його по пояс. Віктор Крей сунув тремтячу руку в кишеню плаща й видобув старий, але ретельно заряджений перед виходом із дому револьвер, а ще потужний ліхтар. Зі зброєю в руці він увійшов на територію саду і, запаливши ліхтар, освітив її. Промінь світла вихопив незвичну картину. Віктор Крей опустив зброю й протер очі, гадаючи, що став жертвою галюцинації. Щось було не так… або принаймні не те, що він сподівався побачити. Промінь світла знову прорізав туман. Це була не мара: сад статуй стояв порожній.

Старий спантеличено дивися на спорожнілі п’єдестали. Він саме намагався дати лад своїм думкам, коли здаля до нього долинули розкоти грози, що наближалася, і він подивився на обрій. Загрозлива пелена темних тривожних хмар простяглася на небі, наче чорнильна пляма на водоймі. Блискавка розколола небо навпіл, і відлуння грому докотилося до берега, мов барабанний дріб, що передує битві. Віктор Крей почув літанію[3] бурі, що зароджувалася в морі, й нарешті, згадавши, що таку саму картину він уже спостерігав двадцять п’ять років тому на борту «Орфея», зрозумів, що має статися.

* * *

Макс