Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

часи, були місцевості в центральній частині сучасної Вінницької області. Серед поселень вирізняється Немирівське городище площею близько 100 га. Неукріплене поселення існувало тут ще з передскіфських часів[206]. У VII ст. до н. е. його мешканці активно торгували з античними містами. На городищі знайдено чимало високоякісного античного посуду, скіфські наконечники стріл, кістяні деталі вузди. Головним заняттям населення було скотарство, а численні господарчі ями свідчать про розвинуте землеробство. Саме тут, у лісостеповому Побужжі, дослідники розміщують геродотових скіфів-орачів, які сіяли хліб на продаж [Herod., IV, 17].

У VI ст. до н. е. довкола Немирівського городища споруджено вали 6—9 м заввишки і рів. Вали зведено за два заходи; укріплення першої захисної стіни спалено, певно, внаслідок ворожої навали[207]. Сліди згарищ та руйнувань простежувалися і на Северинівському городищі в останній період його існування. Можливо, бурхливі події VI ст. до н. е. найбільшо торкнулися цієї території, що опинилася на шляху військових походів на захід. Частина населення залишила старі місця мешкання наприкінці VI або на початку V ст. до н. е. Можна припустити, зокрема, переселення до Нижнього Побужжя, ближче до античних міст. Сліди перебування лісостепового населення простежуються у сільській території Ольвії[208], яка в цей період значно розширюється.

Десь у південних межах лісостепового Побужжя або на кордоні зі Степом[209] знаходилася священна місцевість Ексампей. Тут, за переказами, стояв величезний мідний казан, виготовлений із стріл, зібраних царем Аріантом з усіх скіфів [Herod., IV, 81]. Цей своєрідний символ єдності знаходився, певно, на території якогось великого скіфського племенного осередку VI ст. до н. е. — саме до цього часу відносять діяльність легендарного царя. Цей осередок відігравав, безперечно, велику роль у відносинах місцевого населення з античними державами, передусім із Ольвією та Березанню. Його правителі, певно, контролювали торговельні шляхи вздовж Південного Бугу, які поєднували Ольвію з племенами лісостепової смуги.

У V—IV ст. до н. е., після відокремлення від скіфської історично-культурної спільності населення Західного Поділля, лісостепове Побужжя стає порубіжжям «скіфського» світу в Лісостепу. З кінця V ст. до н. е. з'являються характерні для скіфської культури курганні поховання з ознаками військової вершницької культури. Про присутність кочовиків або східних торговців, зокрема, свідчать знахідки кістяків верблюдів у двох похованнях Новоселківського могильника у верхів'ях Гірського Тікича, а також суто скіфський курган-святилище зі складним спорудженням шатрового типу та людськими жертвами біля села Кальник. Але загалом риси скіфської степової культури тут менш виразні, ніж у лісостеповому Подніпров'ї. Немає, зокрема, таких характерних її ознак, як катакомби, бронзові казани та кам'яні статуї в курганах.

На цей час спосіб життя населення стає рухливішим[210], як і в інших регіонах Лісостепу, зменшується кількість поселень. Осіле землеробське населення концентрується в основному біля рубежів Полісся. Центрами осілості були, мабуть, Якушинське городище або велике городище поблизу с. Переорки, могильник якого налічував близько 200 насипів. Серед скіфського або скіфоїдного населення жили також балти або балто-слов'яни (носії милоградської археологічної культури), основний масив яких розміщувався у смузі лісів. Вони, певно, належали до менш заможних верств населення. В декількох похованнях скіфського новоселківського могильника супроводжуючими особами були, мабуть, саме милоградці. Окремі курганні могильники цього населення відкрито біля сіл Мізяків та Курилівка.

Найвиразніші скіфські пам'ятки концентрувалися на території між верхів'ями Гірського Тікича та басейном р. Соб (ліва притока Південного Бугу), де, певно, були умови для напівкочового скотарства. Крім згаданих новосілківського та кальницького могильників, тут досліджено декілька курганів біля м. Іллінці, що, певно, належали роду місцевих правителів. У найбільшому з курганів знайдено грецькі поножі, залишки залізного панцира, вузду, посуд, золоті прикраси, золоте окуття футляру для лука та стріл із зображенням сцен з життя грецького героя Ахілла. Подібні окуття знайдено ще в декількох курганах царського рангу степової смуги (рис. 17). Можливо, це були дипломатичні подарунки боспорського царя правителям варварських племен, що входили на цей час до сфери політичних інтересів Боспорського царства[211].

З активізацією скіфської зовнішньої політики на південному заході й посиленням скіфо-фракійських контактів у V ст. до н. е. (встановлення дружніх стосунків з царством одрисів та напівфракійською династією Боспору, військові походи в Подунав'я) Східне Поділля з його традиційно фракійською орієнтацією набуває важливого значення. Можливо саме тут жили «верхні скіфи», які допомагали Атеєві під час його війни з македонцями [Polyaen., Strat., VII, 44, 1]. Зберігалися традиційні зв'язки з Фракією, зокрема торговельні. Частина населення, очевидно, належала до фракійського етносу.

Рис. 17. Золоте окуття ториту.

Середнє Подністров’я ще з передскіфських часів було густо населеним регіоном з розвинутим землеробством та металообробкою. Населення культури фракійського гальштату (іллірійці або фракійці), яке концентрувалося у басейнах Збруча, Серету й Пруту, мирно співіснувало з племенами чорноліської культури (фрако-праслов'яни)[212], які мешкали східніше, приблизно між сучасними Кам'янцем-Подільським та Могилевим-Подільським. Цей регіон за скіфських часів був найбільш населеним. Скіфи або якесь споріднене населення з'являється тут близько середини VII ст. до н. е. і протягом майже двох століть культура населення усього Середнього Подніпров'я набуває скіфського забарвлення. Це відбилося головним чином на поховальних звичаях верхівки населення, розповсюдженні скіфської зброї та вузди. Найвиразніші кургани скіфського типу відкрито біля сіл Братишів, Перибиківці, Долиняни.

Під тиском чужинців або разом з ними частина місцевого населення подалася на захід[213], зокрема у Верхнє Подністров'я, Закарпаття, Потисся та Південно-Західну Словаччину. Сусідні племена не були, мабуть, войовничими — у Середньому Подністров'ї скіфського часу немає значних укріплених поселень. Небезпечними, певно, залишалися південно-східні кордони. Тут, у басейні р. Мурафи було споруджено чотири сторожові городища-сховища з незначним культурним шаром. Південно-західними сусідами були агафірси — велике ірано-фракійське плем'я, історія якого тісно пов'язана з історією скіфів. Античні автори згадують про їхню лагідність, звичаї татуювати шкіру блакитною фарбою, носити багато золотих прикрас і т. ін. [Herod., IV, 100, 102, 104][214].

Найвищого за скіфські часи розквіту Середнє Подністров'я досягло у VI ст. до н. е. Переважали традиційні стосунки з племенами Середньої та Південної Європи[215]. Досить активними були й торговельні зв'язки з античними містами, про що свідчать численні знахідки імпортного посуду на поселеннях Залісся й Іване-Пусте. На останньому також знайдено залишки гончарної печі й значну кількість зерен злакових та бобових, багато бронзових прикрас, глиняні культові вироби тощо[216].

У V ст. до н. е. землі Середнього Подністров'я занепадають, на нечисленних городищах ледве помітні сліди життєдіяльності (неукріплені поселення зникають). Приблизно в цей час території вийшли зі сфери скіфського впливу, а з IV