Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

ст. до н. е. почалося просування у Верхнє Подністров'я першої хвилі кельтський племен з півдня[217].

Прикарпаття і Закарпаття. Ці регіони у VII—VI ст. до н. е. були заселені в основному північнофракійськими (гето-дакійськими) етнічними угрупованнями й складали єдину історично-культурну спільність з населенням Східної Словаччини, Північно-Східної Угорщини, Румунської Трансільванії. В культурі їх населення простежуються сліди контактів зі скіфською лісостеповою та праслов'янськими культурами Середньої Європи та Західної Волині. Етнічне змішання на цих територіях, що знаходилися в зоні активних контактів населення Східної та Середньої Європи, були значним, але місцевий етнічний масив завжди переважав — північнофракійський у Закарпатті й фрако-слов'янський у Прикарпатті. В останньому культурні традиції Середнього Подністров'я наприкінці VII—V ст. до н. е. домінували[218]. Внаслідок скіфських вторгнень і пов'язаних з ними пересувань племен в Закарпатті, а також на суміжних територіях Угорщини та Східної Словаччини, десь у середині VI ст. до н. е., склалася нова етнічна спільність, відома в археології як куштановицька культура, в якій простежуються елементи скіфської лісостепової і частково — лужицької культур[219]. Сюди, певно, переселилася частина населення з Лісостепового Подністров'я. Деякі групи цього скіфоїдного населення брали участь у походах на територію Середньої Європи.

Важливе значення в економіці регіону мали соляні родовища в Північно-Східних Карпатах. Сіль була одним з головних продуктів торговельного обміну[220], сприяла розвитку обмінних контактів. Високорозвинутими були тут і залізоробне виробництво, скотарство та землеробство. Невеликі неукріплені поселення, розташовані переважно в низинній смузі Закарпаття, в долинах річок та надзаплавних терас, були відомі родючими ґрунтами і сприятливим кліматом. Частина поселень знаходилась на невеличких підвищеннях гірських відрогів Карпат. Краще досліджені поховальні пам'ятки Закарпаття. Померлих ховали в курганах, при спорудженні яких широко використовували камінь, що є характерною ознакою всього фракійського світу. Щодо звичаю спорудження курганів, то виник він, певно, під впливом західноподільських традицій[221]. Розповсюджуються також речі військового побуту — так званої «скіфської тріади» — зброя, кінська вузда та, зрідка, вироби у «звіриному стилі». В цілому ж металеві вироби, зокрема прикраси, належать до типів, широко розповсюджених у Карпатському регіоні. Форми керамічного посуду різноманітні, що свідчить про неоднорідність населення. Саме завдяки кераміці можна вирізнити три основні його компоненти: північнофракійський, праслов'янський та «скіфський» лісостеповий, що склався на основі двох попередніх з домішкою іранського компоненту[222].

Волинь — північна околиця Лісостепу і південна частина Полісся у межах Волинської, Рівненської, Житомирської, північної частини Тернопільської та Хмельницької областей — залишалася в основному поза безпосереднім впливом скіфської культури[223]. Після кризи VIII—VII ст. до н. е. (наслідки кіммерійської експансії), вона залишалася відірваною від культурних центрів Східної та Середньої Європи[224]. За рівнем соціально-економічного розвитку Волинь відставала від своїх південних сусідів[225]. Зокрема знаряддя праці нерідко тут виготовляли з каменю.

Ріка Горинь була кордоном, що поділяв зони впливу східних та західних культур. На схід від нього була зона впливу скіфської культури, її дальня периферія. На захід від Горині простягалася зона впливу західних культур, що тяжіли до Балтійського регіону, де в цей час також відбувалися важливі культурно-історичні процеси[226].

Населення Східної Волині мало дещо тісніші зв'язки з Київщиною та Верхнім Побужжям[227]. У Східній Волині та на Київщині простежується основне скупчення суто слов'янських гідронімів, яке може приблизно означати осередок давнього мешкання слов'ян[228]. Тут існував великий масив племен, що залишався майже незмінним з початку доби заліза. Під впливом скіфів у цих регіонах з'являється звичай підкурганних поховань, серед знахідок на поселеннях зрідка трапляються вістря скіфських стріл. З початком скіфської епохи, як і в інших регіонах Лісостепу, тут зменшується кількість поселень, виникають городища. Свідченням короткочасного просування скіфів на територію Західної Волині у IV ст. до н. е. є знахідки скіфського меча, срібних ритонів, прикрашених скульптурними зображеннями баранів, а також поховання з амфорами у Рівненській області.

Значна частина населення Волині скіфського часу належала до великого масиву племен так званої милоградської культури[229], які мешкали у басейнах Прип'яті, Горині, Стиру та Дніпра (на лівому березі — до Десни)[230]. Їх не можна з упевненістю віднести до балтів або слов'ян[231], оскільки вони розташовувалися на порубіжжі східнобалтського та праслов'янського етнічних масивів. До праслов'янського населення Лісостепу, з яким вони мали досить тісні культурні й торговельні контакти, «милоградці» були подібні за рівнем загального розвитку, особливостями ведення господарства. Але за духовною та матеріальною культурою вони були ближчими до східнобалтських та фінських племен[232]. Один з найдавніших осередків цих племен знаходився, мабуть, на Східній Волині, зокрема у басейні Горині. З часом вони просунулися на південь Білорусі[233]. Тут, у Волинському Поліссі, були значні поклади болотної руди, що спричинилося до виникнення милоградських осередків обробки заліза[234]. Інший осередок знаходився на Лівобережжі — між Дніпром і Десною. У V—IV ст. до н. е. присутність «милоградців» стає помітнішою на Київщині та у верхів’ях Південного Бугу, де вони жили серед скіфського або скіфоїдного населення.

Нерідко саме «милоградців» Волині ототожнюють з неврами Геродота — отже, вони жили на північ від скіфів-орачів, а їхнє розселення в південному напрямі можна пов'язати з повідомленням про переселення неврів у країну будинів через навалу змій [Herod., IV, 105]. Найімовірніше, неври були «проміжним» балто-слов'янським етносом Волино-Поліських областей[235].

Дніпровське Лівобережжя. З другої половини VII ст. до н. е. на просторі від Дніпра до Сіверського Дінця поступово складається історично-культурна спільність, в якій вирізняють декілька культурних осередків, розташованих найчастіше на деякій відстані від заплави Дніпра й пониззів його притоків. В VI ст. до н. е. ця спільність поширюється до Середнього Дону. Можна вирізнитй п'ять регіональних систем, в кожній з яких були компактно розташовані городища та неукріплені селища. Городища здебільшого будували серед великих лісових масивів і оточували складною системою захисту[236].

Фрако-слов'янське населення, яке переселилося з Правобережжя на початку І тис. до н. е., частково асимілювало місцеві балтські та фінно-угорські племена. Балти за скіфської доби проживали здебільшого на північ від р. Сейм, а фінно-угри — у південно-східній частині Верхнього Подніпров'я, на Сіверському Дінці та Дону. У басейні Сіверського Дінця мешкали також нащадки давнього іранського населення[237]. Найчисленнішими на Лівобережжі були будини — «велике і численне плем'я» [Herod., IV, 108]. Можливо, це був союз, що ґрунтувався на територіальних (не родинних) зв'язках, до нього входили балто-слов'яни, фінни, іранці[238]. Жили тут також гелони[239], меланхлени, тобто «чорноризці» (їх частіше розміщують