Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

яку лікарі не озвучують пацієнтам конкретних прогнозів, полягає не лише в тому, що вони не можуть нічого передбачити. Буває, що очікування пацієнта виходять далеко за межі ймовірності – хтось планує жити, скажімо, до ста тридцяти років, а хтось, навпаки, вважає, що його невуси й папіломи – це ознака неминучої смерті, і в таких випадках лікарі зобов’язані перенести очікування цих людей в сферу обґрунтованих перспектив. Пацієнти шукають не наукових знань, які приховують лікарі, а екзистенційну достовірність, яку кожна людина мусить знайти в собі. Занадто глибоке занурення в статистику схоже на намагання втамувати спрагу солоною водою. Туга від зустрічі зі смертю не лікується законами ймовірності.

Коли ми прийшли додому після банку сперми, мені подзвонили і сказали, що так, справді, мутація EGFR виявлена і вона виліковна. Таким чином хіміотерапія, на щастя, відпала, і Тарцева, маленькі білі пігулочки, стали моїми ліками. Невдовзі я відчув, що сили прибувають. І хоча я вже не знав, що це таке, проте відчув її: краплину надії. Туман, що огорнув моє життя, наче розвіявся, крізь нього прозирнув клаптик блакитного неба. У наступні тижні до мене повернувся апетит. Я трохи набрав ваги. У мене розвинулось характерне акне як реакція на лікування. Люсі завжди любила мою гладку шкіру, але тепер шкіра була поцяткована, та ще й постійно кривавила. Кожна частина мого тіла, яку можна було назвати гарною, поступово стиралася – але я, правду кажучи, був щасливий: потворний, зате живий. Люсі сказала, що любить мою шкіру так само, з акне чи без, але хоч я і знав, що наша особистість формується не тільки мозком, я все-таки був його втіленою сутністю. Той чоловік, який любив походи, кемпінги, біг, який міцно обіймав свою жінку, підкидав високо вгору розсміяну племінницю, – це був той Я, якого вже нема. У найкращому випадку я міг би прагнути стати ним – собою – знову.

На першій з кількох консультацій, які відбувалися раз на два тижні, наша з Еммою дискусія розвинулась від суто медичних питань («Як ваша висипка?») до екзистенційних. Традиційними порадами для ракового контингенту – мовляв, треба змиритися, проводити час з родиною і бити байдики – вичерпувався діапазон пропозицій.

– Багато з тих, у кого діагностують рак, відразу кидають роботу, – пояснювала лікарка. – Дехто навпаки, поринає в роботу з головою. Кожному своє.

– Я давно спланував своє життя на сорок років наперед: перші двадцять років я хотів присвятити кар’єрі хірурга і дослідника (вченого), а наступні двадцять – письменництву. Але тепер, коли я раптом перескочив у свою останню двадцятку, я не знаю, що мені далі робити.

– Розумієш, я не можу це вирішити за тебе, – сказала вона. – Скажу тільки, що ти можеш повернутися до хірургії, якщо бажаєш, але спершу мусиш вибрати, що для тебе важливіше.

– Якби я мав хоч якесь уявлення, скільки часу мені залишилось, це було б легше. Якщо в мене є два роки, я писатиму. Якщо десять, повернусь до хірургії та науки.

– Ти ж знаєш, я не володію такими цифрами.

Так, я знав. І зумів, прокручуючи подумки її незмінну відповідь, розібратись зі своїми цінностями. З одного боку, я розумів, що це звичайна відмовка: добре, згода, я теж ніколи не називав пацієнтам конкретні цифри, але я завжди мав передчуття. А інакше як би я міг обирати між життям і смертю? Згодом мені пригадався випадок, коли я дуже помилився: одного разу я переконував батьків від’єднати їхнього сина від апаратів підтримки життєдіяльності… ці батьки прийшли до мене через два роки і показали відео на YouTube, де цей син грає на піаніно, і принесли мені кексів на знак вдячності за врятоване життя.

Моя протиракова терапія була головною нашою справою, але не єдиною. З ініціативи Люсі ми пішли до сімейного психолога, який працює із сімейними парами, що зіткнулися з онкологією. У її кабінеті без вікон ми з Люсі сиділи поруч у кріслах і розповідали з подробицями про те, як кардинально змінилось наше життя, теперішнє і майбутнє, через мій діагноз; про те, якого болю завдає знання і незнання майбутнього, про труднощі в плануванні життя, про потребу бути поряд і жити один для одного. І про те, що насправді рак допоміг зберегти наш шлюб.

– Що ж, ви долаєте це краще, ніж будь-яка інша пара, яку я бачив, – сказав лікар наприкінці прийому. – Я навіть не знаю, що можна вам порадити.

Ми вийшли, і я розсміявся – нарешті я знову найкращий, хоч в чомусь! Роки підтримки невиліковно хворих дали свої плоди! Я поглянув на Люсі, сподіваючись побачити усмішку, але вона струснула головою.

– Хіба ти не розумієш? – сказала і взяла мою долоню в свої. – Якщо ми в цьому найкращі, це означає, що краще, ніж є, вже не буде.

Якщо тягар наближення смерті не може стати легшим, то чи можна хоч до нього звикнути?

Після того як я дізнався про свій діагноз, я почав дивитися на світ з двох ракурсів і став розглядати смерть теж двояко: як лікар і як пацієнт. Як лікар, я знав, що не можна казати: «Рак – це поєдинок, у якому я мушу перемогти!» або питати: «Чому я?» (Відповідь: чому не я?). Я багато знав про медичну допомогу, ускладнення і схеми лікування. Я швидко зрозумів завдяки моїй лікарці і моїм особистим пошукам, що нині IV стадія раку легенів – це хвороба, перебіг якої може змінитися, як перебіг СНІДу наприкінці 1980-х: досі стрімка і смертельна хвороба завдяки ранній діагностиці і новітнім методам лікування перетворюється на хворобу, з якою можна жити багато років.

Хоч лікарський і науковий досвід допоміг мені проаналізувати інформацію про свою хворобу і прийняти межі виживання, продиктовані цим аналізом, однак він не допоміг мені як пацієнту. Не підказав нам з Люсі, чи варто іти напролом і народжувати дитину, тобто запалювати нове життя тимчасом, як моє згасає. Досвід не дав відповіді на питання, чи боротися мені за свою кар’єру, чи повертатися до власних амбіцій, над реалізацією яких я так довго і цілеспрямовано трудився, – тепер, коли немає певності, що на все це вистачить часу.

Як і мої пацієнти, я мусив зазирнути в обличчя смерті і спробувати зрозуміти, що робить моє життя вартим того, щоб жити – і тут мені знадобилася допомога Емми. Розриваючись між собою-лікарем і собою-пацієнтом, заглиблюючись в медичні знання і повертаючись знову до літератури в пошуках відповіді, я старався, перед лицем смерті, відновити колишнє життя – чи, можливо,