Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

фільмі Віма Вендерса. Сідаю поруч Клер.

– Привіт, Клер. Усе добре?

– Привіт, Генрі. Ось. – Вона простягає мені термос і два бутерброди.

– Дякую. Не дуже добре почуваюсь, тому трохи зачекаю. – Ставлю їжу на камінь. У термосі кава, я глибоко вдихаю. Від самого лише запаху почуваюсь краще. – Усе добре?

Вона не дивиться на мене. Придивляюсь до Клер і розумію, що вона плаче.

– Генрі. Ти міг би побити когось для мене?

– Що?

– Я хочу зробити декому дуже боляче, але я не досить доросла, і не вмію битися. Ти зробиш це для мене?

– Гей. Про що ти говориш? Хто? Чому?

Клер дивиться на коліна.

– Я не хочу про це говорити. Ти можеш повірити мені на слово, що він цілком цього заслуговує?

Мені здається, я знаю, що відбувається, здається, чув цю історію раніше.

Зітхаю, наближаюсь до Клер і обіймаю її. Вона схиляє голову мені на плече.

– Це стосується хлопця, з яким ти ходила на побачення, так?

– Так.

– Він козел, а тепер ти хочеш знищити його?

– Так.

– Клер, багато хлопців – придурки. Я теж був придурком.

Клер сміється.

– Можу посперечатися, ти не такий придурок, як Джейсон Еверлі.

– Він футболіст чи щось таке?

– Так.

– Клер, чому ти думаєш, що я зможу побити спортсмена, та ще й удвічі молодшого? Навіщо ти взагалі зустрічаєшся з такими?

Вона знизує плечима.

– У школі всі мене діставали, бо я ніколи не зустрічатися ні з ким. Тобто Рут, і Меґ, і Ненсі, і вже ходять чутки, що я лесбійка. Навіть мама питає, чому я ні з ким не зустрічаюся. Хлопці запрошують мене на побачення, а я відмовляю. Потім Беатріче Ділфорд, вона лесбійка, запитала мене, чи я теж така, а я відповіла, що ні. Вона сказала, що не здивована, просто всі про це кажуть. Тоді я подумала, ну, може, варто сходити на побачення з кількома хлопцями. А потім мене запросив Джейсон. Він начебто спортсмен, і він дуже привабливий, тож я знала, якщо піду з ним на побачення, то всі про це дізнаються і, можливо, замовкнуть.

– То це ти вперше ходила на побачення?

– Так. Ми пішли в італійський ресторан, там були Лаура з Майком і ще кілька однокласників, які ходять зі мною на уроки театру. Я запропонувала заплатити за себе, але він відмовився, сказав, що ніколи так не робить. І все було добре, я маю на увазі, ми розмовляли про школу й уроки, про футбол. Потім пішли в кіно на VII частину «П’ятниці, 13»; фільм насправді був дурний, якби ти його лише бачив.

– Я бачив.

– Справді? Невже? Не схоже, що ти таке дивишся.

– З тієї ж причини, що й ти: подруга хотіла подивитися.

– Ну, і хто це?

– Жінка на ім’я Алекс.

– Яка вона?

– Касир у банку з великими цицьками, любила, щоб її відшмагали. – Остання частина фрази мимоволі зривається з моїх уст, я усвідомлюю, що говорю з Клер-підлітком, а не з Клер-дружиною, і подумки вдаряю себе по лобі.

– Відшмагали? – Клер дивиться на мене, усміхається, брови підняті майже до волосся.

– Не бери в голову. То ви пішли в кіно…?

– Аа. Ну, потім він захотів поїхати в Треверс.

– А що таке Треверс?

– Це ферма на півночі. – Голос Клер стишується, я ледве її чую. – Це там, де всі… кохаються.

Я мовчу.

– Тому я сказала, що втомилася, і хочу додому, а він ошалів. – Клер замовкає, якийсь час ми сидимо, слухаючи птахів, шум літаків, вітер. Раптом Клер додає: – Він справді ошалів.

– Що сталося?

– Він не відвіз мене додому. Я не була впевнена, де саме ми були, десь на дванадцятому шосе, він просто їздив вулицями, Боже, я не знаю, де це. Він поїхав ґрунтовою дорогою, до маленького котеджу. Поруч є озеро, я його чула. У нього був ключ від цього котеджу.

Я починаю нервувати. Клер ніколи не говорила мені про це, просто розповідала, що була на жахливому побаченні з хлопцем на ім’я Джейсон, який був футболістом. Клер знову замовкла.

– Клер. Він тебе зґвалтував?

– Ні. Він сказав, що я не… досить гарна. Сказав… Ні, він не ґвалтував мене. Він просто зробив мені боляче. Він змусив мене… – Вона не може говорити. Я чекаю. Клер розстібає пальто, знімає його. Потім знімає сорочку, і я бачу, що її спина вкрита синцями. Вони темно-фіолетові на її білій шкірі. Клер повертається, бачу цигарковий опік на правій груді, на тому місці утворився огидний пухир. Якось я спитав, звідки в неї цей шрам, а вона не сказала. Я вб’ю цього хлопця. Покалічу його. Клер сидить переді мною, плечі опущені, шкіра взялася сиротами. Віддаю їй сорочку, вона одягається.

– Гаразд, – тихо кажу їй. – Де мені знайти цього хлопця?

– Я відвезу тебе, – відказує вона.

У кінці заїзду, подалі від будинку, Клер підбирає мене у свій «фіат». Вона вдягла сонцезахисні окуляри, хоча надворі похмуро, нафарбувала губи і закрутила волосся на потилиці. Клер видається набагато старшою за шістнадцятирічну. Вона мовби тільки що зійшла з «Вікна у двір», хоча подібність була би більш досконалою, якби вона була блондинкою. Авто їде повз осінні дерева, хоча я не думаю, що хтось із нас помічає якісь барви. У моїй голові постійно прокручується та частина плівки, на якій показано, що сталося з Клер в тому маленькому будиночку.

– Наскільки він великий?

Клер думає.

– На кілька дюймів вищий за тебе. Набагато важчий. Може, п’ятдесят фунтів?

– Господи.

– Я взяла це. – Клер копирсається в сумочці й дістає пістолет.

– Клер!

– Це татів.

Швидко мізкую.

– Клер, це погана ідея. Маю на увазі, я досить божевільний, щоби справді використати його, і це було б нерозумно. О, зачекай. – Забираю його в неї, відкриваю затвор і витягую кулі, кладу їх у її сумочку. – Ось. Так краще. Геніальна ідея, Клер. – Клер запитально дивиться на мене. Ховаю пістолет у кишеню свого пальта. – Ти хочеш, щоб я зробив це анонімно, чи він має знати, що це привіт від тебе?

– Я хочу там бути.

– Добре.

Авто заїжджає на приватну дорогу і зупиняється.

– Я хочу кудись його відвезти і хочу, щоб ти зробив йому дуже боляче. Хочу на це дивитися. І ще я хочу, щоби він до смерті перелякався.

Зітхаю.

– Клер, зазвичай я не такого не роблю. Я можу побити когось хіба що для самооборони.

– Будь ласка. – Вона каже це абсолютно безпристрасно.

– Добре. – Ми рухаємося далі й зупиняємося перед великим новим будинком у колоніальному стилі.

Машин не видно. З відчиненого вікна на