Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

другому поверсі долинає «Van Halen». Ми підходимо до вхідних дверей, я стою осторонь, поки Клер натискає на ґудзик дзвінка. За хвилину музика різко стихає і хтось важко спускається сходами. Відчиняються двері й після паузи низький голос питає:

– Що? Хочеш ще?

Це все, що я хотів почути. Дістаю пістолет і підходжу до Клер. Націлюю пістолет на хлопця.

– Привіт, Джейсоне, – каже Клер. – Я думала, ти захочеш піти з нами.

Він робить те ж саме, що зробив би і я: падає і викочується з-під прицілу, однак не досить швидко. Я вже у дверях, підстрибую, вдаряю його у сонячне сплетіння, йому перехоплює подих. Встаю, ставлю ногу йому на груди, цілюся в голову. C’est magnifique mais ce n’est pas la guerre[28]. Він схожий на Тома Круза: дуже красивий, справжній американець.

– То на якій, кажеш, позиції він грає? – перепитую Клер.

– Півзахисник.

– Гм. Ніколи б не здогадався. Вставай, руки вгору, щоби я бачив, – весело кажу йому.

Він підкорюється, веду його за двері. Ми всі стоїмо на дорозі. У мене з’являється ідея. Я відправляю Клер до будинку за мотузкою, скоро вона виходить з ножицями і скотчем.

– Де ти хочеш це зробити?

– У лісі.

Джейсон важко дихає, ми ведемо його до лісу. Йдемо хвилин зо п’ять, невдовзі бачу маленьку галявинку із підхожим молодим в’язом на узліссі.

– Може, тут, Клер?

– Так.

Дивлюсь на неї. Вона абсолютно безпристрасна, холодна, як жінка-вбивця у Реймонда Чандлера.

– Ну, Клер, командуй.

– Прив’яжи його до дерева.

Вручаю їй пістолет, і скотчем зв’язую за деревом руки Джейсона. Там майже повний рулон скотчу, і я збираюся використати весь. Джейсон важко дихає, хрипить. Стаю поруч із ним і дивлюся на Клер. Вона дивиться на Джейсона, наче він поганий зразок концептуального мистецтва.

– Ти що, астматик?

Він киває. Його зіниці звузилися в крихітні чорні точки.

– Я принесу інгалятор, – каже Клер.

Вона віддає мені пістолет і йде геть крізь ліс стежкою, якою ми сюди прийшли. Джейсон намагається дихати обережно і повільно. Він намагається говорити.

– Хто… ти? – хрипко запитує.

– Я хлопець Клер. Я тут, щоб навчити тебе гарних манер, якщо ти їх не маєш. – Я облишив свій знущальний тон, підійшов до нього впритул і тихо спитав: – Як ти міг так з нею вчинити? Вона така юна. Вона ще нічого не знає, а тепер ти остаточно все зіпсував…

– Вона… вона… мене дражнила.

– Вона уявлення не має. Це так, як мучити кошеня, тому що воно тебе вкусило.

Джейсон не відповідає. Його дихання переходить у довге, тремтяче гоготіння. Я починаю хвилюватися, і тут приходить Клер. Вона тримає інгалятор, дивиться на мене.

– Люба, ти знаєш, як користуватися цією штукою?

– Думаю, її треба струсити, потім покласти йому до рота й натиснути на неї зверху.

Вона це робить і питає його, чи потрібно ще. Він киває. Після чотирьох інгаляцій ми бачимо, що поступово він починає дихати нормально.

– Готова? – запитую Клер.

Вона тримає ножиці, кілька разів клацає ними у повітрі. Джейсон здригається. Клер підходить до нього, опускається на коліна і починає різати його одяг.

– Гей! – кричить Джейсон.

– Тихіше, будь ласка, – промовляю. – Ніхто не заподіє тобі шкоди. Поки що.

Клер закінчує зрізати з нього джинси і береться за футболку. Я примотую його скотчем до дерева. Починаю зі щиколоток і дуже обережно обмотую йому литки і стегна.

– Зупинись тут, – каже Клер, вказуючи на місце трохи нижче від промежини Джейсона. Вона здирає з нього плавки. Клейкою стрічкою я обмотую його талію. Його шкіра вогка і холодна на дотик, дуже засмагла скрізь, окрім місць, які були під плавками «Спідо». Він дуже пітніє. Я обмотав його до плечей і зупинився, щоб він міг дихати. Ми робимо крок назад і милуємося нашою роботою. Тепер Джейсон, немов мумія у скотчі з добрячою ерекцією. Клер починає сміятися. Її сміх звучить зловісно і розходиться відлунням по лісі. Я пильно дивлюсь на неї. В її сміху є якесь знання і якась жорстокість, і мені здається, що цей момент є знаковим, це начебто межа між дитинством Клер і її перетворенням на жінку.

– Що далі? – запитую. Частина мене хоче перетворити його на котлету, інша частина не хоче бити того, хто приклеєний до дерева. Джейсон стає бурякового кольору. Це добряче контрастує із сірим скотчем.

– О, – каже Клер. – Знаєш, думаю, цього достатньо.

Відчуваю полегшення. Звісно, перепитую:

– Ти впевнена? Може, зробити ще щось? Порвати йому барабанні перетинки? Зламати носа? О ні, чекай, він уже раз зламав його сам. Ми могли би перерізати його Ахіллесове сухожилля. І найближчим часом він не зможе грати в футбол.

– Ні! – Джейсон напружується.

– Отже, проси вибачення, – кажу йому.

Джейсон вагається.

– Вибач.

– Це так зворушливо.

– Я знаю, – каже Клер. Вона порпається в сумочці й знаходить маркер. Підходить до Джейсона, наче він – небезпечна тварина в зоопарку, і починає писати на його обмотаних скотчем грудях. Закінчивши, відступає назад і закриває маркер. Вона написала звіт про їхнє побачення. Відтак кидає маркер назад у сумочку й каже: – Пішли.

– Але ж ми не можемо просто залишити його. У нього може статися черговий напад астми.

– Гм. Добре, знаю. Я кому-небудь подзвоню.

– Зачекай хвилинку, – просить Джейсон.

– Що? – питає Клер.

– Кому ти зателефонуєш? Подзвони Робові.

Клер сміється.

– Е-е-е… Я зателефоную всім знайомим дівчатам.

Підходжу до Джейсона і наставляю дуло пістолета йому під підборіддя.

– Якщо ти хоч комусь заїкнешся про моє існування, а я про це дізнаюся, то обов’язково повернуся і знищу тебе. Ти не зможеш ходити, говорити, жерти, чи трахатися, коли я це закінчу. Наскільки тобі відомо, Клер – мила дівчина, яка з якоїсь незрозумілої тобі причини не ходить на побачення. Второпав?

Джейсон дивиться на мене з ненавистю.

– Второпав.

– Ми повелися з тобою дуже поблажливо. Якщо ти знову завдаси клопоту Клер, ти пошкодуєш.

– Добре.

– Добре. – Кладу пістолет назад до кишені. – Це було весело.

– Слухай, чмо…

Ну, і якого біса? Ступаю крок назад і з усієї сили вдаряю його в пах. Джейсон кричить. Повертаюсь і дивлюсь на Клер, вона аж побіліла. Сльози біжать обличчям Джейсона. Цікаво, чи він знепритомніє.

– Ходімо, – кажу. Клер киває. Принишклі, ми повертаємося до машини. Чую, що Джейсон щось кричить. Ми забираємось у машину, Клер її заводить і розвертає. Авто ракетою мчить униз до дороги і виїжджає на вулицю.

Дивлюся, як вона керує автівкою. Починає накрапати дощ. На її вустах грає усмішка.

– Цього ти хотіла? – питаю.

– Так, – відповідає Клер. – Це було чудово.