Читати книгу - "Машина часу"

раптом у світлі заграви я помітив, як один із морлоків навпомацки пробирався між кущами, а потім, прислухавшись до їхніх жалісних стогонів, переконався, що вони зовсім розгубилися від світла. Тому більше я вже не чіпав їх.

Час від часу який-небудь морлок налітав на мене, і тоді вся його істота виражала такий безмежний жах, що я сам мимоволі давав йому дорогу. Раптом полум’я почало дещо слабшати й мене знов охопив страх, що ці огидні істоти незабаром побачать мене. Я навіть хотів знову почати розправлятися хоча б із частиною морлоків, перш аніж згасне пожежа. Але вогонь знову яскраво запалав, і я стримався.

Я блукав пагорбом серед морлоків, відшукуючи бодай які-небудь сліди Уїни. Проте її ніде не було. Нарешті я присів на вершині пагорба та став спостерігати за цим незвичайним збіговиськом сліпих істот, котрі бродили навколо й за допомогою якихось дивних звуків перегукувались один з одним, коли на них падало світло від пожежі. Величезні клуби диму повзли по небу й лише місцями крізь дірки в цій червонуватій завісі сяяли маленькі зірки, такі далекі, начебто вони були в іншому Всесвіті. Два або три морлоки зосліпу наштовхнулися на мене, і я, здригаючись від жаху, прогнав їх ударами кулаків.

Більша частина цієї ночі видавалася мені якимось страшним сном. Я кусав себе за кісточки пальців і кричав у жагучому бажанні прокинутися. Я бив кулаками в землю, вставав і знову сідав, блукав уперед-назад і знову всідався. Я протирав очі, молив Бога, щоб він дав мені прокинутися… Тричі я бачив, як морлоки, опустивши голови, в агонії кидались у вогонь.

Нарешті вгорі, над дедалі блідішою загравою пожежі, що вже вщухала, й повзкими пасмами чорного диму, над почорнілими стовбурами дерев і невеликою купкою цих огидних створінь з’явилися перші світанкові промені. Починався новий день.

Я знову став шукати Уїну, але не знайшов її слідів. Ясно, що морлоки залишили її бідне маленьке тіло в лісі. Не можу навіть передати, яку полегкість я відчув, подумавши, що вона уникла тієї страшної долі, для якої була призначена. Від самої тільки думки про це я ладен був знову взятися за побиття мерзенних безпорадних створінь, які метушилися навколо мене, але втримався від цього.

Горбок, про який я казав, являв собою щось подібне до острівця посеред лісу. Тепер, розташувавшись на його вершині, я міг крізь дим розрізнити палац із зеленої порцеляни, від якого, звичайно, можна було знайти дорогу й до Білого Сфінкса.

Світало. Уцілілі морлоки усе ще тинялися тут і там, і що світліше ставало, то голосніше вони стогнали. Нарешті-таки я міг покинути цих проклятих тварин. Обмотавши ноги травою, я шкандибав по паруючому попелі, оминаючи стовбури, усередині яких іще тріпотіло полум’я. Я йшов просто до того місця, де була захована моя Машина часу.

Просувався я дуже повільно, тому що вкрай знесилів і до того ж кульгав. Жахлива смерть маленької Уїни не виходила мені з голови.

На той момент її загибель стала для мене нестерпним горем. Тепер, перебуваючи в знайомій обстановці, я радше сприймаю це як важкий сон, а не як справжню втрату, але тоді… тоді я був абсолютно пригнічений.

Того ранку я знову відчув себе страшенно самотнім. Я згадав про свою домівку, про цей затишний куточок, про декого з вас, і разом із цими спогадами в моїй душі почала зростати жагуча, болісна туга.

Того ясного сонячного ранку, під час своїх мандрів по жаристому попелі, я зробив відкриття. У кишені штанів я знайшов сірники. Мабуть, вони випали з коробки, перш аніж її в мене витягли.

Пастка Білого Сфінкса

Близько восьмої чи дев’ятої ранку я дійшов до тієї самої лави з жовтого металу, на якій сидів у вечір свого прибуття й роздивлявся світ, який відкрився переді мною. Я згадав про свої занадто поспішні висновки і не міг стриматися від гіркого сміху над власною самовпевненістю.

Переді мною постав той-таки дивовижно красивий пейзаж, та сама розкішна рослинність, ті ж таки чудові палаци й надзвичайні руїни, та сама срібляста стрічка ріки, що вилася серед родючих берегів. Подекуди між деревами миготіли світлі вбрання чарівних маленьких чоловічків. Деякі з них купалися саме в тому місці, де я врятував Уїну, і спогад про це змусив боляче стиснутися моє серце. Я раптом звернув увагу на куполи, що затуляли виходи з Підземного Світу і здавалися темними плямами на цьому чарівному ландшафті.

Тільки тепер я повною мірою усвідомив, що приховувала краса мешканців Верхнього Світу. Наскільки безтурботним був їхній день! Немов тварини, котрі безжурно граються на пасовищі, вони нічого не знали про своїх ворогів і ні за що не дбали. Але кінець їх був неминучий!

Я тужливо міркував про те, наскільки короткочасне існування людського інтелекту. Він сам згубив себе.

Людський розум завзято прагнув досягти добробуту, суспільного устрою, який би міцно тримався на засадах забезпеченості. Й нарешті людство здобуло це… щоб прийти до такого кінця! Колись життя та майно мали бути в цілковитій безпеці. Заможний знав, що його добробут і комфорт забезпечено, а бідний був упевнений, що йому забезпечені праця й життя. Без сумніву, у світі, що досяг досконалості, не залишилося ні проблем із безробіттям, ані будь-яких інших невирішених соціальних питань. А потім настав великий спокій.

Ми не беремо до уваги закон природи, котрий передбачає, що гнучкість розуму є своєрідним відшкодуванням за ті постійні зміни, небезпеки й тривоги, серед яких живе людство. Тварина, котра перебуває в повній гармонії з довколишніми умовами, перетворюється на довершений механізм. Природа вдається до розуму тільки в тому випадку, коли звичка й інстинкт виявляються марними. Де немає змін і немає потреби в них – там немає й розуму. Тільки в тих тварин є розум, яким доводиться постійно стикатися з різноманітними життєвими змінами й небезпеками.

Я виснував, що саме таким шляхом людина Верхнього Світу дійшла до своєї безпомічної краси, а людина Підземного Світу – до своєї чисто механічної промисловості. Але навіть для ідеального стану рівноваги, за всієї його механічної досконалості, бракувало однієї речі – абсолютної сталості.

Очевидно, із часом мешканцям Підземного Світу забракло їжі. І ось матір усього, Необхідність, яка не заявляла про себе впродовж багатьох тисячоліть, знову стала діяти, почавши свою роботу знизу. Жителям Підземного Світу доводилося мати справу з машинами. Це вимагало, крім звички, ще й певної роботи думки, і в них хоч-не-хоч мусили розвитись якщо не інші риси людського характеру, то бодай якась