Читати книгу - "Картковий будинок"

влаштувати. Можливо, ви з дружиною захотіли б відвідати прийом на Даунінг-стріт.

— Мав би за честь, звісно ж... і, можливо, перекинутися з ним кількома словами на самоті, щоб висловити моє особисте захоплення?

Отже, йому потрібно дещо більше, ніж проста фотографія, але це лише припущення.

— Ви маєте розуміти, що прем’єр-міністр не може особисто прийняти ваш внесок. Це було б не... як би так висловитися?... неделікатно — залучати його в такі справи.

— Атож, атож, містере Уркгарт. Саме тому я хочу, щоб гроші від його імені прийняли ви.

— Боюся, я можу дати вам лише просту розписку. Можливо, було б краще, якби ви спрямували ці кошти безпосередньо до скарбниці партії.

Джабвала перелякано підкинув руки.

— Містере Уркгарт, сер, мені не потрібна розписка. Не від вас. Ви — мій друг. Я навіть узяв на себе сміливість вигравіювати ваші ініціали на цьому кейсі. Погляньте-но, містере Уркгарт.

Він постукав по ініціалах кінчиком пальця. Там значилось «ФУ» жирними великими літерами, золотими.

— Це маленький жест, який, я сподіваюся, ви приймете за всю вашу чудесну роботу в Сурреї.

Ах ти ж хитрий улесливий малий засранець! — подумав Уркгарт, роздивляючись широку посмішку Джабвали й гадаючи, скільки часу мине, перш ніж він отримає дзвінок стосовно дозволу на будівництво. Йому варто було б викинути цього індійця, та натомість він потягнувся через стіл і тепло потиснув Джабвалі руку. В голові формувалася ідея. Цей чоловік і його гроші, безсумнівно, становлять проблему, щодо того не лишалося і крихти сумнівів. Та питання в тому, проблему для кого?

Розділ тринадцятий

Колись Вестмінстер був прибережним болотом. Потім його змінили, побудували палац і велике абатство, високо звели його в шляхетній архітектурі й з ненаситними амбіціями. Та глибоко всередині це все-таки болото.

П’ятниця, 23 липня

Прейд-стріт, Педингтон. Неохайний кагетний кіоск, скромний вдень і, на погляд місцевих поліцейських сил, аж надто активний вночі. Молода чорношкіра жінка вагається на тротуарі, глибоко вдихає повітря західного Лондона й ступає всередину. За захисною решіткою й брудними вікнами крамниця темна і затхла. Крамар, італієць середнього віку з зайвою вагою, у футболці та з цигаркою, що звисає з нижньої губи, зігнувся над журналом, одним з тих, у яких мало тексту. Крамар неохоче звів погляд. Жінка запитала про вартість абонентської скриньки, яку він рекламував на вивісці у вітрині, пояснюючи, що в неї є друг, якому потрібна таємна адреса для особистої пошти. Власник змів цигарковий попіл, що розсипався на прилавок.

— А цей ваш друг, у нього є ім’я?

У відповідь, вона підсунула копію старого рахунку за компослуги.

— Ніяких карток. Я працюю тільки з готівкою,— сказав він.

— Як і я,— відказала вона.

Він обдарував її губатою посмішкою, примружився.

— Ви робите знижки? — вона втупилася в його діафрагму.

— Варто було б узяти з вас подвійну платню.

Вона звела губу, глумливо посміхнулася та щось швидко занотувала. Внесла платню за мінімальний період у три місяці, поклала в сумочку квитанцію, яка потрібна була їй для ідентифікації, й пішла. Крамар дивився на її делікатно округлий зад, що віддалявся, поки його увагу не відвернув старий пенсіонер скаргами на відсутність ранкової газети. Він не бачив, як молода жінка сіла в таксі, що чекало на неї надворі.

— Все добре, Пен? — запитав О’Ніл, коли вона грюкнула дверцятами й вмостилася на сидіння біля нього.

— Ніяких проблем, Родже,— відповіла його асистентка.— Але чому ж у дідька він не може зробити це сам?

— Послухай, я ж тобі казав. У нього якісь делікатні особисті проблеми, і, щоб владнати їх, йому потрібна приватність листування. Якісь брудні журнальчики, наскільки мені відомо. Тож жодних питань і ні слова нікому. Гаразд?

О’Ніл був роздратований, почувався незручно. Уркгарт взяв з нього слово тримати таємницю, і він підозрював, що головний організатор дуже б розлютився, якби дізнався, що О’Ніл вийшов за межі й довірив Пенні Ґай свою брудну роботу. Проте він знав, що Пенні можна довіряти. Та його ображало, що Уркгарт ставився до нього як до ішака і змушував почуватися якимсь підмітайлом.

Коли таксі рушило, він відкинувся на сидінні, а його пальці нервово забігали, аж поки він не намацав маленький поліетиленовий пакетик у кишені. Скоро той все заспокоїть. Змусить його почуватися знову собою.

День ставав дедалі спекотнішим, коли чоловік у спортивному піджаку й фетровому капелюсі забрів до північно-лондонського відділення Юніон-банку Туреччини на Севен-систерз-роуд. Він представився клерку-кіпріоту й поцікавився щодо відкриття рахунку. Його очі ховалися за темними окулярами, і розмовляв він з легким, проте відчутним регіональним акцентом, який клерк не зміг упізнати.

Спливло заледве кілька хвилин, поки з’явився менеджер, і потенційного нового клієнта провели до святая святих. Вони обмінялися люб’язностями, а відтак чоловік пояснив, що він проживав у Кенії й навідав Сполучене Королівство на кілька місяців, щоб розширити своє портфоліо подорожей і нерухомості. Він хотів інвестувати у готель, який саме будували біля турецького курорту Анталія, на південному узбережжі Середземного моря.

Менеджер відповів, що сам не бував у Анталії, та чув, що це чарівна місцина; звісно, банк залюбки допоможе йому в будь-який можливий спосіб. Дав потенційному клієнту простий бланк реєстрації, в якому потрібно було вказати ім’я, адресу, попередні банківські рахунки й такі інші деталі. Клієнт перепросив, сказав, що може надати інформацію про рахунки лише з Кенії, й натомість пояснив, що це його перша поїздка до Лондона за майже двадцять років. Менеджер запевнив старшого чоловіка, що банк давно звик працювати з іноземними довідками й інформація по рахунках з Кенії не має стати проблемою.

Клієнт посміхнувся. Система працює не надто швидко. На перевірку інформації піде щонайменше чотири тижні й, можливо, ще чотири, щоб підтвердити, що вона фальшива. Достатньо для того, що він замислив.

— А як би ви хотіли відкрити рахунок, сер? — поцікавився менеджер.

Чоловік розкрив вельветову сумку і поклав на стіл між ними.

— Я б волів зробити початковий внесок у п’ятдесят тисяч фунтів, готівкою.

— Ну звісно...— сказав менеджер, намагаючись стримувати своє вдоволення.

Френсис Уркгарт відкинувся на стільці й, не знімаючи окулярів, потер очі. Окуляри були старі, щонайменше на два рецепти слабші від його теперішніх лінз, і від них боліли очі. Просте маскування, але, як він гадав, більш ніж достатнє, щоб його не впізнав ніхто, окрім найближчих