Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

Врешті-решт, подумав він, Сілезький та компанія, так само не можуть називатися його друзями, й тісного спілкування з ними він уникав, Бог свідок. Проте час від часу обставини складалися так, що без допомоги професійних злодіїв та бандитів розв'язати проблему йому не вдавалося. А часом кримінальники рятували від неминучої смерті.

З такими думками Кошовий вештався Львовом, кружляючи без певної мети. Сам не помітив, як ноги винесли на Шевську, до зачинених дверей його колишньої контори. Дивно, що досі ніхто не наклав око й руку на скромне приміщення — мабуть, через те, що дійсно виглядало скромно. Ще з часів, коли тут панував нині покійний пан Стефан Штефко, його нотаріальну контору знали передусім утаємничені клієнти, переважно з числа галицьких українців. Потім коло розширилося, бо Клим, ставши помічником нотаря, зайнявся рекламою та публікував оголошення в газетах. А успадкувавши практику та зробившись популярним після низки гучних, вдало проведених справ, адвокат Кошовий приміщення не поміняв. Паперам давав лад помічник, сам він приймав клієнтів у конторі чим далі, тим рідше, віддаючи перевагу зустрічам у ресторанах чи приватних помешканнях. Тож приміщення його адвокатської контори як не вирізнялося серед інших, так і зберегло особливість після входу російських військ.

Контора виявилася одним із небагатьох не пограбованих і не захоплених в окрузі приміщень. Навіть вкритий іржею від нечастого використання замок ніхто не намагався збити. Вочевидь, було ясно видно: тут поживитися нема чим, і задля переконання в тому не варто бити шибки, запнуті зсередини темними завісами.

Ключ лежав за надірваною підкладкою, впав туди випадково, тому під час обшуку його не знайшли — надто дрібна штучка. Вивудивши на ходу, Кошовий притримав замок лівою рукою, правою стиснув ключик, застромив у замкову шпарину, повернув.

Пішло на диво легко, наче замок змащували весь цей час. Хоч Клим і не думав, що ключ застрягне чи доведеться ламати двері. Свої відчуття пояснив подіями останніх тижнів: все, що було до арешту, відбувалося ніби в минулому, дуже далекому, яке вже не вернеш, а те, що зараз, після виходу на волю, нагадує чистий аркуш.

Знявши замок, підважив його.

Роззирнувся.

Сутеніло.

Швидко ступивши всередину, Кошовий тут же зачинився на клямку. Поторсав — міцно. Електрики нема, але на столі сиротіла гасова лампа. Знайшовши сірники в шухляді, куди клав їх сам, Клим запалив світло, прикрутив ґнотик. Поторсав завіси, з вулиці світлі смужки зараз ніхто не повинен побачити. Зайва увага не потрібна.

Бо аж тепер Кошовий розумів, чому його принесло сюди.

У конторі нічого не помінялося. Його стіл, великий, важкий, Між шафами, забитими паперовими папками й ящиками з картотекою, — менший столик, за яким раніше скнів він, згодом — його помічник, Остап Найда, який подався в січові стрільці. До історії з Різником, у яку він, власне, й втягнув Клима, перекресливши тим самим його подальше життя, хлопець не виявляв до мілітарних справ жодного інтересу. Та трагічне для всіх, у тому числі для його родини, завершення тієї пригоди щось поміняло всередині Остапа: подався в «Сокіл»[33], що не заважало працювати в конторі майже безкоштовно — таку своєрідну покуту після загибелі свого нещасного родича Лукана наклав на себе. Кошовий дізнавався — його худорлявий та хворобливий помічник раптом почав робити успіхи, й не здивувався, коли Найда вирушив на фронт у складі першого легіону.

З того часу він сам не надто вчащав до контори.

Але один раз, на початку вересня, прийшов, вибравшись сюди пізно ввечері, проте з наміром повернутися до початку оголошеного росіянами комендантського часу.

Тоді Кошовий сховав у конторі, в одному йому відомому місці, свій револьвер.

Озброївся для самозахисту ще п'ять років тому, купив у Єжи Тими. Потім кілька разів випадала нагода пустити в діло. Стріляти довелося лише раз, у повітря, коли розганяв п'яний натовп, підбурений провокатором — соціалістом Даньковичем: той намагався нацькувати людей на нього, коли Клим займався справою Агнелі Радомської, задушеної у власному автомобілі. Хоч сам по собі револьвер допомагав Кошовому налякати й розговорити непокірних, отримуючи від них потрібні відомості, віднедавна тримати його вдома стало небезпечно. Військова комендатура наказала львів'янам здати зброю під загрозою смертної кари, багато хто поніс, крім, звісно, кримінальників — у цьому Клим був певен. Він же вирішив не поспішати, виніс револьвер з дому і заховав. Мудро зробив, бо під час трусу не знайшли.

Нині ж вирішив ризикнути: останні події змушували озброїтись.

Ходити отак, із револьвером у кишені, Кошовий не збирався. Але мати вдома зараз не завадить.

У разі чого викине у вікно. Чи, вибравши нагоду, поверне назад.

Перевіривши зброю, Клим поклав її в кишеню, швидко передумав, засунув ззаду, за пасок штанів. Поспішати далі не мав куди, тож по старій пам'яті вмостився за столом, вперся в краї руками, уявивши себе знову відомим впливовим адвокатом. Навіть зсунув брови й надув щоки, посидів так кілька хвилин, посміхнувся сам до себе — от же ж, не лишається нічого, як справді гратися.

Машинально висунув шухляду.

Отак!

Кошовий не повірив очам, уздрівши всередині коробку з-під сигар.

Це ж треба! Сам же поклав — і з голови геть!

Витягнувши її й відчуваючи зовсім недоречне тремтіння в руках, Клим відкинув кришку. Лише три сигари сиротливо перекотилися денцем, та йому після поганого тютюну й це — манна небесна, Божа благодать.

Зануривши дві в кишеню пальта, третю розкурив, завмерши так при світлі гасової лампи, викинувши зайве з голови й повністю віддавшись давно забутим відчуттям: мир та спокій, своя контора, улюблена сигара. Не збирався докурювати все, відтак захопився, не міг зупинити задоволення. Поки сидів, сутінки проковтнули Львів, і хоч-не-хоч доводилося йти до себе — ходити по темному небезпечно, хоч і револьвер за паском.

Зачинивши контору й знову прилаштувавши ключ за підкладку, Клим підняв комір пальта й рушив у бік дому.

Кілька разів на перетині вулиць повз нього проїхали військові автомобілі. Переходячи Личаківську, пропустив трамвай, темний та напівпорожній. Міський транспорт усе одно ходив, нова влада намагалася зберегти бодай частину звичного життєвого устрою міста.

Перетнув колію, застрибнув на хідник.

— Кошовий!

Гукнули з найближчої темної брами.

Басом.

— Вас так швидко відпустили?

— Добре, що не ховаєтеся.

— Від кого ховатися? Від вас?

— Узагалі. На вашому місці я б давно скористався нагодою й накивав п'ятами.

— Ви це вже робили на своєму місці, Навотний.

Чоловіки відразу, не змовляючись, відмовились панькатися. Раніше, зустрічаючись у судах, обидва зберігали пристойність. Адже Ярослав Навотний як адвокат