Читати книгу - "Диваки і зануди"

у воду. Я не мала сили на них дивитися!

— Хочете поплавати? — почула я голос Кваші.

— Надто холодно, — відповів Ісак.

— Та він боїться! — вигукнула я так голосно, щоб усі почули.

То було по-дурному. Я сама це відчула. Але що мені лишалося?

Ісак звів на мене погляд.

— Що з тобою? — спитав він. — Чого ти липнеш? Невже немає більше з ким порозважатися?

— Ти — справжнісіньке брехло, — вела я далі. — Тобі це відомо? Ти тільки вихваляєшся, що плаваєш найкраще! А сам навіть води боїшся!

Ісак брав участь у змаганнях із плавби. Його тато був тренер. Це всі знали. Хтозна, чи він належав до тих, на кого покладали великі сподівання. Однак багато хто вірив, що Ісак досягне успіху. Я ніколи не бачила, як він плаває. Але не раз про те чула.

— Годі, Симоне! — крикнув Ісак. — Якщо це тебе втішить, то можемо стрибнути у воду вдвох. Здається, тобі треба охолонути.

Я не відчувала ані найменшого бажання кидатися в той чортів басейн. Бо й так змерзла на кістку. Але ж мені треба було якось цю парочку розігнати.

— Звичайно, — відповіла я. — Тільки в озері. Хочеш — до мосту й назад?

— Що за дурня! — сказав Ісак. — Ти це серйозно?

— А ти боїшся?

— Не жважай на нього, — озвалася Катті. — Ж ним шьогодні шось не так. Він шам мені ше кажав.

Та Ісак мовби не чув її слів. Відчувалося, що він також не міг відступитися.

— Гаразд! — погодився він. — Хоч плавати в таку погоду — божевілля. До того ж ти не маєш жодного шансу.

— Це ще буде видно, — відказала я. — Якщо виграю я, ти пошлеш Катті під три чорти.

Катті ошелешено вирячила на мене очі.

— Гаразд, — сказав він. — А якщо я виграю, то ти підеш додому і надінеш щось простіше.

Усі заусміхалися. І позастібали куртки на всі ґудзики, щоб не так піддувало. Наскільки я знала, від таких вечірок люди завжди очікують чогось несподіваного й надзвичайного. І тепер так само очікували.

Всі були задоволені.

Дванадцятий розділ

у якому ми стрімголов кидаємося у воду,

вибиваємось із останніх сил,

натягуємо на себе сяке-таке дрантя

і мигцем зазираємо в рай

У мене було відчуття, ніби я засунула ноги в морозильник. Чим глибше я занурювалася у темну воду, тим більше перетворювалася на заморожену курку з прищавою жовтуватою шкірою.

Ісак уже був далеко попереду. Він стрибнув із містка, зробивши в повітрі красиву дугу. А в мене від пірнання завжди закладало вуха, хоч тепер це не мало ніякого значення. Однак мені світив програш, я збагнула це з самого початку — ще як стала заходити на глибину і скривилася від холоду.

— Облиш цю затію, Симоне! — крикнув Стефан, коли вода досягла мені трусів. — Скажи Ісакові, щоб повертався! Ви, їй-богу, як діти.

Звичайно, він мав слушність. Та що з того? Я відіпхнулася від дна й попливла туди, де з води стриміла Ісакова голова. Аж тут збоку на мене накотилася хвиля і все закрила. Вітер збурював воду так, що майже нічого не було видно.

Я все-таки непогано плавала. Дідусь навчив мене ще змалку. І хоч потім ми перестали їздити на Мейю, я намагалася багато плавати. Мама любила сидіти й дивитися на воду. Щоліта ми з нею вибиралися до моря чи кудись на озеро і хлюпалися там досхочу. А взимку я часто відвідувала басейн у Веллінґбю.

Та нині йшлося не про плавання у теплій літній воді, коли сонце в небі поблискувало, як джем на сніданкових бутербродах. Тепер усе було серйозно.

До мосту щонайменше метрів сімсот-вісімсот. Але через вітер і темряву відстань здавалася безмежною. Раз по раз переді мною мерехтіло світло, що лилося з вікон кемпінгу на тому березі й виблискувало поміж хвиль.

Я вже думала, що загубила Ісака. Він протинав гребені хвиль, наче на тренуванні у звичайнісінькому басейні. Та зненацька він випірнув поруч. Чуб у нього прилип до голови так, що я ледве його впізнала. А обличчя в темряві здавалося сіро-синім.

— Ну й холоднеча! — крикнув він, випльовуючи воду.

— Аг-га, — відповіла я.

— То, може, годі? — спитав він.

Невже він думав, що я здамся? Чи йому вже перехотілося змагатися? Може, геть задубів? Або хоче примиритися? Хтозна. Мені від холоду ніщо не спадало на думку.

Я крутнула головою і попливла повз нього.

— Ненормальний! — фиркнув Ісак.

Тоді, обганяючи мене, так замолотив ногами, що забризкав мені очі. А трохи згодом він знову зник за розбурханими гребенями хвиль. Я лишилася сама.

Голоси з берега вже давно не долинали. Ісак також був далеко. Чого я йому навіть не відповіла? Чого не поцікавилася, що він мав на думці? Яка дурна впертість несла мене далі?

Раптом я відчула, що холод пробирає мене до кісток.

У шкіру мовби вп’ялися тисяча голок. Руки й ноги заніміли. Так буває після наркозу, коли всі відчуття зникають. Тіло обважніло, а рухи стали скуті. Скільки я ще протримаюся? Ні, треба повертатися!

Я розвернулася, і тепер хвилі били з другого боку. Ген-ген удалині мерехтіли освітлені висотки. Я попливла на них. У рота весь час хлюпала вода, яку доводилося випльовувати. Просуватися вперед ставало дедалі тяжче. Було таке враження, ніби я пливла у холодній в’язкій масі, яку збивають на омлет, і чим більше збивають, тим більше вона загусає.

Я хочу жити, подумала я. Не хочу втонути в цій бридкій, чорній, мертвій воді, яка стискає мене, мов у лабетах, щоб не було чим дихати, і щосили придавлює до своїх гойдливих грудей, щоб я не могла ворухнутися.

Я відчувала, що вибилася з сил.

Аж тут до мене долинув якийсь крик.

Здається, зовсім недалеко.

Напевно, Ісак!

Зібравши останні сили, я попливла назад. Хвилі били в обличчя. Від гарячкової напруги тіло трохи нагрілося, і я щось почала відчувати.

Невдовзі я його побачила. Власне, тільки голову, що гойдалася, як поплавець, на хвилях.

— Я тут! — крикнула я проти вітру. — Я тут!

Він гамселив по воді ногами і махав однією рукою, щоб я його помітила.

— Я більше не можу! — крикнув він. — Допоможи мені! Будь ласка, допоможи!

О, здається, йому й справді кепсько! Його обличчя було охоплене таким жахом, що мені стало страшно. Господи, що я накоїла! Якщо він утопиться в цьому розбурханому озері, то тільки через мене! А я ж усього-на-всього хотіла йому сподобатися. Через те й підбила його на цю божевільну небезпечну авантюру.

— Не знаю, чи зумію, — мовила я.

І ось я вже