Читати книгу - "Нафта"

Бонокоре, президентові, що керував у той час, коли організація буквально називалася «Національне товариство газогонів», яку, як ми пізніше переконаємось, Троя ліквідує, аби згодом відновити під тим самим ім’ям, але вже без колишніх функцій. У первісному вигляді «Снаму» Казаленьо виконував обов’язки секретаря, й на цій посаді він відзначився особливими заслугами, і, як нам здається, досить неймовірними. Президента «Снаму» Бонокоре настільки закрутило у коловороті його діяльності — засновницької, що є частиною легендарних часів, — що він навіть не мав часу поставити свій підпис у сотні маловажливих листів (для важливої кореспонденції він мав особисту печатку), тож саме Ґвідо Казаленьо — повторюю, він був по суті людиною чесною, — підписував замість Енріко Бонокоре його малозначущу денну пошту, ретельно завізовуючи її по-дружньому підробленим оригінальним підписом шефа. Наразі Ґвідо Казаленьо займав вище згадану посаду, але окрім того був ще й головним управляючим «Снаму», директором відділу «Segisa», таким чином здійснюючи адміністративне й фінансове керівництво «Дня» й увійшовши до невеличкої плинної олігархічної верхівки так званої «імперії Троя».

Отже, саме з цим своїм впливовим товаришем Карло, перебуваючи водночас у драматичному та загадковому настрої, йшов до салону пані Ф. На його обличчі безладно й неспокійно снували найрізноманітніші почуття: ось на ньому усмішка людини, яка перебуває майже в екстазі від життя, яке виявилось несподівано повним гучних та щедрих обіцянок, хоч досі ще не усвідомлених і навіть не висловлених; наразі йому було лячно і перед катастрофою, яку неминуче спричинить його власна натура, і перед тривогою через таку собі «космічну» марність будь-якого можливого способу самореалізації на цій землі. Втім, не бракувало йому й майже наївних, лакейських виразів, сказаних другові, який, попри те, що вони не обговорювали це питання, надавав йому своє мовчазне заступництво у першому ххх ххх; а ще не обійшлося без трохи хуліганської зневаги, яка, — саме через те, що вони — молодь, — провінційна молодь через своє виховання ˃ відчувають ˂ до подій, які чекають на Карло у салоні пані Ф. (її сповнений світлом і шумом автівок, що проїжджають дорогою повз, будинок уже виднівся у глибині засадженої деревами алеї, що здіймається вгору, у самому серці кварталу Паріолі).

Карло звільнився. Те, що до сьогодні заважало йому стрімголов кинутися у круговерть життя (а позаяк це життя — соціальне, воно — дивовижне й сповнене хвилюванням), відірвалося від нього, ніби баласт, що пригальмовує політ. Звільнившись від нього, Карло почав своє нове життя, що протікало паралельно його життю, й саме зараз він переживав перші миттєвості своєї волі. Й не лише миті, повні радістю, але й страхом. І це була не єдина суперечність, бо, як ми згодом побачимо, той, хто, відділившись від нього, подарував йому звільнення, живучи своєю власною безмежною волею, — коли навіть давно забуто й про обов’язок і навіть про норми пристойності, — дістався меж, які навіть безмежна свобода переступити не спроможна. Зрештою, навіть таку свободу можна пізнати. Ба навіть більше, її неможливо не пізнати. Й пізнання цієї свободи — це її можлива межа. Можливо, через те, що за його плечима, усвідомлений чи ні, був сплутаний вузол здобутої і втраченої необмеженої свободи, яку так оберігають. Карло дивився на залитий світлом будинок пані Ф. нерішуче, роззявивши рота, ніби на миттєвому знімку, зробленому зненацька, йдучи водночас нестримним і непевним кроком, — наче під час його завойовницького наступу чоловіка раптом зупинив метафізичний сумнів, — на якому «застигали» зборки на його ххх, що розвівався на вітрові, ніби на картині маньєристів…

Нотатка 21

БЛИСКАВИЦІ НАД ЕНІ

—

Нотатка 22

ТАК ЗВАНА ІМПЕРІЯ РОДИНИ ТРОЯ: САМ ТРОЯ

Троя — чоловік приблизно п’ятдесяти років, хоча зовні здається молодшим{13}. Перше, що вражає в ньому, — його усмішка. Втім, вражає лише попервах, бо потім розумієш, що ця усмішка «задля годиться». Він людина публічна, а тому, мабуть, мусить посміхатися: однак це не просто усмішка, втішлива, сяйлива, навіть промениста, усмішка людини «середнього класу», чудового голови родини, гарного працівника, доброго католика, який не має чим собі докоряти: навіть за свою усмішку на всі тридцять два зуби, якою він, по суті, засвідчує, що не ставиться до життя так серйозно, адже воно саме по собі — прекрасне, варте того, щоб його прожити, й прожити саме так. Дідька лисого. Це не та усмішка, не та усмішка, яку зазвичайa[63] приміряють на себе публічні люди. Троя посміхається змовницьки, ніби ось-ось підморгне: безперечно, це винувата посмішка. Тією усмішкою Троя ніби, звертаючись до того, хто дивиться на нього, показує, що чудово знає, що той вважає його ницою й марнославною людиною, здатного геть на все, абсолютно позбавленою слабинок, навіть попри зовнішність колишнього сором’язливця й підчихвоста-святенника. Але в той самий час показує людині, котра вважає його таким, що це її цілковите право, і якби, випадково, між ними були несплачені рахунки, все відклалося б на sine die[64] (коли Троя вже не буде можновладцем). Але й це ще не все, він демонструє, що будь-якому зведенню рахунків з немічним, «простим громадянином»-ідеалістом, який висловить про нього свою думку щодо правди, про яку він і так знає, завжди якимось чином заважають більш невідкладні речі, більш суспільно невідкладні речі. Врешті-решт, у тій усмішці було ще одне послання, найсуттєвіше, обов’язкове і, я б сказав майже святе для Італії: хитро усміхаючись, він хотів постійно, безперервно показувати всім, що він — шахрай. Як наслідок, що він, на бога, може собі таке дозволити, що він «знає дещо», «має деякі невідкладні справи державної ваги» (про які колись так чи інак дізнаються), «він такий хвацький, відверто скажемо, підлабузник», що завжди виплутується у найліпший спосіб і з вигодою для всіх. Звісно, його змовницька посмішка була, до всього, ще й благальною: канючив співчуття за свою неприховану винуватість. І ніби доводячи все те, про що промовисто свідчила його усмішка, певна річ, не без певної улесливості інтелігента перед інтелігентом, якщо не власне громадянина перед громадянином, Троя повсякчас втягував шию між плечі так, що видавалося, ніби він трохи горбатий. І дійсно, краще було б сказати, що голова у нього теж була трохи схожа на бугор: кругла, з широким чолом і маленьким слабким підборіддям. А що ж до очей, то під окулярами вони були ніби ґудзики, а від постійної необхідності улесливо й винувато посміхатися ще й набули виразності. Їхній погляд жваво приклеювався до того, хто в них дивився, але вже за мить линув геть. Ходу мав швидку: відчуття стрімкості посилювалося тим,