Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

самотою в Долині Райдуг із Волтеровим листом. — Він запишеться… а коли так — я цього не переживу.

Якось Волтер написав, що йому надіслали конверт із білим пером[34].

«Я заслужив на це, Рілло. Я відчув, що мушу приколоти його до грудей і носити, оголошуючи всьому Редмондові, що я боягуз і розумію це. Хлопці, мої ровесники, ідуть до війська… ідуть. Щодня двоє чи троє записуються в добровольці. Часом і я майже вирішую зробити те саме… а тоді бачу, як устромляю багнет в іншу людину — у чийогось чоловіка, сина чи нареченого… можливо, у батька малих дітей… бачу себе, самотнього, змерзлого та скаліченого на мокрім холоднім полі серед загиблих і смертельно поранених, і не можу… ніколи не зможу зважитися на цей крок. Мені бридка навіть думка про це. Як я зможу поглянути у вічі дійсності? Іноді я шкодую, що народився на світ. Життя завжди було для мене прекрасне — а тепер стало огидним. Рілло-моя-Рілло, якби не твої листи — милі, веселі, кумедні, комічні листи, сповнені віри й надії — я геть знесилився би. І Унині листи! Уна — молодчина, правда? У її скромнім дівочім смутку вчувається краса й непохитність. Вона не пише таких сміхотливих листів, як твої… проте є у них щось… не знаю, що саме… але, читаючи їх, я відчуваю, що міг би навіть піти на фронт. Вона жодним словом не натякає на те, що я мушу піти… вона інакша. Проте в листах її вчувається дух… індивідуальність. І все ж я не можу зважитися. Рілло, твій брат і Унин приятель — боягуз».

— Краще б він не писав такого, — зітхнула Рілла. — Мені боляче від цих слів. Він не боягуз… ні, ні!

Дівчина тужливо роззирнулася довкола — оглянула маленький лісовий видолинок і дальні сірі перелоги. Усе нагадувало їй про Волтера. Багряне листя ще тріпотіло на шипшинових кущах, похилених до струмка; на гілки його, мов перлини, були нанизані краплі недавнього дощику. Колись Волтер описав їх у вірші. Вітри зітхали й шерехтіли між обледенілих папоротей, і линули за течією, сумовито стихаючи вдалині. Якось Волтер сказав, що любить тужливий спів листопадового вітру. Старенькі Закохані Дерева стояли в незмінних обіймах, а витончена Біла Дама простягала гіллясті руки на тлі оксамитових сірих хмар. Багато років тому Волтер дав імена цим деревам, а торік, споглядаючи безлисту Даму попід сріблястим місяцем-молодиком на прогулянці з нею, Ріллою, та панною Олівер у видолинку, мовив: «Біла береза — прекрасна юна язичниця, що не забула райської таємниці, як не соромитися власної наготи». — «Волтере, напиши про це вірш», — озвалася панна Олівер. Волтер так і зробив, і наступного ж дня прочитав їм римований витвір — короткий, проте з духом неземної фантазії в кожнім рядку.

Ох — Рілла звелася на рівні ноги — усе, час іти. Невдовзі прокинеться Джимс — вона мусить нагодувати його, випрасувати пелюшки… а ввечері — збори молодіжного осередку… треба дошити мішечок для вовни… у неї буде найгарніший з-поміж усіх дівчат, гарніший навіть, ніж в Ірен Говард… словом, час вертатися додому й ставати до праці. Тими днями вона зранку до ночі була заклопотана. Джимс, малий вередун, забирав увесь її час. Але він ріс — безумовно ріс! Інколи Рілла міцніла у своїй упевненості, що з нього таки буде дуже вродливе дитя. Часом вона пишалася ним, часом прагнула відшмагати — але ніколи не цілувала його й не мала такого бажання.

— Німці захопили Лодзь, — мовила панна Олівер одного грудневого вечора, сидячи разом зі Сьюзен та пані Блайт у затишній інглсайдській вітальні. Усі три жінки шили чи в’язали. — Ця війна збагачує мої знання з географії. Хай я й учителька, але три місяці тому гадки не мала, де розташоване таке місто як Лодзь. Я нічого не знала й не прагнула знати про нього — навіть якби почула. Тепер я знаю про нього все — площу, розташування, стратегічне значення. Учора, коли я довідалася, що німці взяли його в ході другого наступу на Варшаву, у мене ледь серце не впало. Я прокинулася вночі й тяжко гнітилася цим. Тепер мені не дивно, що діти плачуть, коли прокидаються серед ночі. Усе тисне на мене в цей час і здається, буцім ніщо не має світлого боку.

— Коли я прокидаюся серед ночі й не можу заснути знову, — буркнула Сьюзен, яка в’язала й одночасно читала газету, — я піддаю кайзера смертельним тортурам. Учора я зварила його в олії, і вельми втішилася, згадуючи тих сердешних бельгійських дітей.

— Таж якби кайзер нагодився до Глена, а йому заболіла спина, ви перша розтерли б його цілющою маззю, — усміхнулася панна Олівер.

— Я? — обурилася Сьюзен. — Та невже, панно Олівер? Я не розтерла б його… я здерла би з нього шкіру живцем, та так би й покинула, можете бути певні! Спина, кажете? Хай би йому суглоби повикручувало за все, що він накоїв!

— Ми мусимо любити ворогів наших, Сьюзен, — серйозно проказав лікар Блайт.

— Так, пане лікарю, дорогенький — наших ворогів, але не ворогів короля Георга[35], — нищівним тоном утяла Сьюзен. Вона була така задоволена із власної полемічної перемоги над лікарем Блайтом, аж дозволила собі підсміхнутися, протираючи окуляри. Досі Сьюзен не носила окулярів, але тепер придбала їх, щоб читати новини із фронту, і пильно відстежувала кожну депешу. — Скажіть-но, панно Олівер, як це читається? Млауа? Бзера? Прземисл[36]?

— Остання назва — це загадка, якої, схоже, так ніхто й не розв’язав. Та й щодо перших двох я маю тільки здогади.

— Як на мене, ці поганські назви — геть непристойні, — гидливо підсумувала Сьюзен.

— Наважуся припустити, Сьюзен, що австрійці та росіяни сказали б те саме про наші Саскачеван та Маскедобіт[37], — мовила панна Олівер. — Ці серби чудово тримаються. Тут написано, що вони відвоювали Белград.

— І погнали австріяків через Дунай, мов навіжених, — радісно мовила Сьюзен, водячи шпицею по мапі Східної Європи. — Кузина Софія стверджувала, буцім Сербія приречена, та я сказала, що, попри її зневіру, існує ще всемогутнє Провидіння. Газети пишуть, що там відбулася жахлива різанина. Хоч вони й іноземці, пані Блайт, дорогенька, та шкода, що стільки людей полягло. Їх і без того мало на світі.

Тим часом у своїй кімнаті Рілла виливала душу в щоденнику.

«Цього тижня в мене „усе шкереберть“, як то каже Сьюзен. Частково це сталося з моєї власної вини, а частково із чужої,