Читати книгу - "Смарагд"

тій, що нишком узяв із будинку померлої бабусі. Нараз йому стало тривожно.

— Мамо! — вигукнув злякано. — Мамо! Ти ж більше не покинеш мене?

Мати докірливо похитала головою:

— Хіба ж я тебе кидала?

— Але ж ти знову…

Дань не розумів, що з ним відбувається. Щось відривало від матері, немов поглинало у темряву, і його охопило болюче відчуття втрати. Він заридав. Почув, як хтось промовив здивовано: «Плаче…» Схлипнув, у цю мить гострий біль пронизав усе тіло, і свідомість поглинула рятівна темрява. Коли наступного разу розплющив очі — вразила тиша. Лежав на животі, обличчям униз, відчував, що хтось є поруч, але не міг ні поворухнутися, ні обізватися.

— Хлопче, — заговорив до нього незнайомий голос. — Ти поранений, тобі зробили кілька операцій. Найстрашніше позаду. Тримайся.

Що то було — ніч чи знову безпам’ятство? Данило розплющив очі. Знову біль — він застогнав. Страшенно захотілося поворухнутися, повернутися і лягти на спину, але тіло було чужим. Здавалося, що в ньому живий лише біль, який не давав ні спати, ні думати. Часто заходив лікар, Данило не бачив його, тільки чув голос. Щодня він оглядав рани, давав розпорядження медсестрам і завжди казав щось підбадьорююче. Потім були ін’єкції, перев’язки, та полегшення не наступало.

— Привіт, салаго, — почув одного разу таке знайоме і таке рідне. — Сачкуєш? Я так і знав. — Прапорщик Пустовойт підійшов до ліжка, і його долоня, що, мов у механізатора, пахла металом і пальним, лягла на стрижену голову Данила. — Та-ак, кучері твої гавкнули. Це ж тепер на тебе дівчата й дивитися не схочуть.

Данило жадібно вдихнув той запах і відчув, що посміхається. І не подумки — губи, які досі здавалися дерев’яними, розтягнулися в посмішці. З грудей вирвався звук, уперше — не стогін, а щось радісне, схоже на «агу» немовляти. Невідомо, хто більше зрадів цьому звуку — він сам чи прапорщик.

— О! — вигукнув той голосно, мовби був не в палаті, а десь на полігоні. — Моя баба казала, що, коли хтось мекає, мов цап, із того обов’язково вийдуть люди. Як ти, хлопче?

У відповідь Дань лише радісно видихнув повітря.

— Значить, скоро підеш на поправку. — Микола Іванович говорив розважливо, але без фальші — Данило б те відразу відчув. Та фальші у прапорщика ніколи не було. — Хлопці просилися зі мною, але я їх не взяв, то привіз торбу вітань. Віддавати, чи як? — жартував, і Данило аж бачив лукавинки у його очах. — Швидше оклигуй, бо тут одна подія намічається, а без тебе ніяк. Не умовляй, не скажу, бо хлопці мені боки намнуть.

Данилу страшенно хотілося повернути обличчя до того батьківського тепла, та голова була заважкою, а язик у роті дерев’яним. Микола Іванович ніби зрозумів його бажання, взяв руку, що немічно звисала з ліжка, спершу легенько потиснув, потім обережно поклав під ковдру.

— Видужуй, салаго. Мені вже треба йти, бо я лише на хвилинку впросився.

Уперше за ці дні він заснув, а не провалився в темряву, де не було нікого й нічого. Йому наснилося поле, та замість жита на полі росло каміння, гостре й високе — у людський зріст. Знав, що потрібно знайти якусь стежку, щоб перейти, шукав і не знаходив. Тоді зрозумів, що треба самому прокласти шлях, злякався, бо в руках не було нічого. Безнадійно глянув на свої долоні, розізлився і з силою вперся у великий камінь. На диво, камінь хитнувся й поволі звалився убік. Данило зрадів і ще з більшою силою уперся у наступну глибу, але зрушити з місця не зміг. «Коли б хто допоміг, — подумав, озирнувся й не побачив нікого. — Треба самому. Та мені життя не стане, щоб оце поле здолати».

Гостроверха брила таки посунулась, залишивши після себе яму, в яку Данило боявся дивитися. Наступний камінь був іще важчим. Несподівано побачив, що це не просто каміння, а пам’ятники на могилах. Жахнувся, коли почув:

— Що ти шукаєш серед мертвих?

Не бачив, хто говорив, але суворий голос відчував поруч із собою.

Прокинувся від того, що лікар торкнув легенько за плече:

— Як ти сьогодні, хлопче?

Дань лежав нерухомо, але відчув, ніби в ньому щось змінилося, ніби прокинулося після глибокого сну. Переборюючи страх, поволі повернув голову й побачив стомлене молоде обличчя, уважні очі й радісну посмішку.

— Слава Богу, — вихопилося в лікаря. Він узяв його руку й попросив: — Ану, поворухни пальцями.

Данило намагався поворушити, але пальці не слухалися. Та обличчя лікаря світліло.

— Добре, добре, — підбадьорював, коли пальці ледь здригнулися один раз, вдруге.

Чекав, що лікар скаже, аби поворушив і пальцями ніг, але той нічого не сказав, тільки похвалив:

— Ну, молодець. Хороший ти хлопець.

— Чим? — вихопилося в Даня, хрипле й приглушене. Уперше за скільки часу він почув свій голос.

— Хороший, бо смерть переміг.

Минув іще тиждень, і його перевезли в загальну палату, але він так і лежав на животі, на якомусь спеціальному ліжку. Не встиг ні з ким познайомитися, як під вікном хтось голосно застогнав. Дань повернув голову на стогін — обличчя того, хто стогнав, було в бинтах, немов у марлевій масці. Зрозумів, що солдат стогне не так від болю, як від страху перед темрявою. Той страх передався Даню. Уже вкотре спробував поворушити пальцями ніг, але не відчував ні пальців, ні самих ніг.

Хай би хтось із ним поговорив, переконав, що час поставить на ноги. Хоч би збрехав, Дань повірив би, адже від тих думок, що з кожним днем обсідали дужче й дужче, хотілося не тільки плакати, а й кричати на весь світ. «Каліка, безногий каліка! Ні, з ногами, але мертвими. Я і сам наполовину мертвий. Тоді навіщо? Навіщо?!»

Ночі були тягучими, мов безпросвітна туга. Часто не тільки Данило, а й інші поранені лежали до ранку з розплющеними очима, хоча ніхто не розмовляв. Але в тому мовчанні, мов у суцільному гомоні, вчувалися думки — в усіх майже однакові. У тих думках зринала домівка, рідні обличчя й пекуче бажання вирватися з полону фізичної немочі.

Спочатку Данило надіявся, що одного разу пальці на ногах заворушаться і нарешті відступить страх перед майбутнім. Але минали тижні й місяці, а він так і не відчував ніг. Рішення прийшло в одну з безсонних ночей. Та, щоб померти, тіло потрібно було наповнити життям. Тепер він з’їдав усе, що йому приносили, уважно слідкував за медичними інструментами, з якими до нього приходили медсестри, за тим, що в кого лежало на тумбочках. Тільки все це було недосяжне.

У хвилину розпачу запитав у