Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"

довго чекати. Доки дійдеш нагору, то він і прийде. А Миколі я скажу, що до мене родичка приїздила, бо сусіди все геть розплещуть. Ти не проти?

— Добре, — кивнула Соня.

Дівчина зупинилася, обернулася.

— Приїздіть до нас.

— Ага, — закивала жінка головою — Колись, коли будуть гроші на дорогу, Приїду.

— До побачення, — сказала Соня й пішла по дорозі. Вона знала, що мати ніколи до них не приїде.

— Соню! — окликнула її жінка.

Соня завмерла, чекаючи на теплі, жадані слова, повільно повернулася.

— Доню, ти не можеш дати мені на «маленьку»? В борг.

— На що? — спочатку Софійка не зрозуміла, про що йде мова.

— На «маленьку» самогоннику. Розумієш, мій прийде додому пізно, а в мене після вчорашнього так болить голова…, — жінка якось винувато посміхалася.

— Можу дати пігулку, — сказала Соня холодно та, не чекаючи відповіді, пішла геть.

Повертаючись додому, дівчина намагалася не думати про матір, щоб не краяти собі серце. Вона розмірковувала, де ще можна попрохати в борг. Майнула думка продати корову, та Софійка одразу ж відкинула цю думку. Кожного ранку вона здавала молоко. За нього платили мало, але щодня в домі була жива копійчина. Треба було знайти якійсь вихід. Вона повинна його знайти! Просто мусила!

…Коли вечір поклав тихі тіні на подвір’я та затишний сад, у дворі маячила одинока постать дівчини. Софійка дивилася в темне небо, де щербатий місяць рясно розсипав зорі по чорному полю. Там були дві яскраві зірочки. «Зараз вони, напевне, купаються в річці, — думала дівчина. — Можливо, на них в цей час теж дивиться мій коханий та думає про мене»…

Розділ 23

У Софійки не було іншого виходу. Рано вранці вона поцілувала сухеньку, безвольну, з покрученими суглобами руку діда та вислизнула з хати. Цього чудового сонячного дня заради спасіння дідуся вона стала жебрачкою. Дівчина йшла від хати до хати, як і кожного дня, коли розносила по домівках листи, газети та журнали. Зараз вона не давала, а просила. Прохала людей допомогти, хто чим може. І люди давали дівчині гроші. Хто протягував п’ять гривень і, ніби вибачаючись, говорив, що не може дати більше. Хтось давав дві-три гривні та сором’язливо відводив очі в бік. Інші не шкодували останнього та віддавали все, до послідньої копійчини. Дівчина була вдячна кожній копійці, розуміючи, що більшість жителів села у скрутному матеріальному становищі. Тут залишилися жити в основному люди похилого віку з мізерними пенсіями. Лише у кого ще залишилися сили тримати хоча б якесь господарство жили трохи ліпше. А хто ніс на собі тягар більшого господарства робили це заради допомоги своїм дітям, які випурхнули з рідного села та поїхали шукати кращої долі у великих містах.

Софійці було безмежно соромно та прикро. Ніколи в своєму житті дівчина не відчувала себе такою приниженою. Сором пік зсередини, вона червоніла, ніяково кліпала очима, заїкалася, але не забувала щиро дякувати односельцям. Зважитися на такий відчайдушний крок змусила її біда. Їй потрібно було будь-яким чином підняти з ліжка хворого дідуся, щоб потім поїхати до коханого. Він, як і дід, потребував її допомоги — це Соня знала напевно. Вона навіть уявити не могла, що з ним трапилося, але в тому, що коханий був у біді, дівчина ані на крихти не сумнівалася.

І вона знову йшла від хати до хати, спотикаючись, бо все хиталося навколо, з червоними від жару щоками, нічого не бачачи перед собою від сліз, що застилали весь білий світ. Гроші, що подавали люди, швидко клала до сумочки, бо обпікали долоні. Гроші жебрачки.

Софійка не оминула садибу Олексія Павловича. Чоловік в цей час сидів на балконі другого поверху свого новозбудованого будинку, підставивши обличчя приємним теплим промінцям сонця. У дворі поралася його дружина, до якої Софійка звернулася з проханням допомогти. Голова добре чув прохання дівчини. Він невдоволено покинув своє тепле містечко та спустився вниз. Підізвавши жінку, Олексій Павлович пошепки дав їй якусь вказівку. Та хутко кудись побігла та швидко повернулася з грошима в руках.

— Тут сто гривень, — сказала жінка голосно і вже тихо додала: — А це від мене, бери, але так, щоб він не почув.

Жінка тицьнула дівчині дві купюри по двісті гривень. Соня з вдячністю подивилася на жінку, вголос подякувала, ненароком кинувши погляд на балкон. Олексій Павлович вже сидів на своєму улюбленому місці в шезлонзі в блаженстві прикривши очі…

Дівчина одразу ж побігла до аптеки та накупила ліків для діда. Також заскочила до фельдшерки та заплатила тій наперед на цілий тиждень. Прийшовши додому, Софійка перерахувала решту грошей та сховала у шухляду стола на чорний день.

Лише після цього вона відчула, що дуже-дуже стомилася. Втома сковувала все її тіло. Були несамовито важкі руки, ноги, тіло, голова і навіть повіки. Не залишилося сил навіть для того, щоб відкрити очі. Сидячи в кріслі, дівчина відчула, що попала в міцні обійми сну. Вона зробила надзусилля, щоб підняти важкі повіки, але марно…

Розділ 24

Софійці наснилася зоряна тиха ніч. Вона та Сашко біля річки сидять на похиленій вербі. Слів не потрібно. Та чи потрібні вони закоханим? Кохання не потребує красивих слів, воно вміє говорити серцем, душею, очима. Їм все зрозуміло і так. Як же добре бути поруч одне одного, відчувати тепло тіла, вслуховуватися у подих, вгадувати думки! Вона чує, як б’ється серце її коханого, як стугонить у грудях її власне. Ось їхнє дихання зливається в одне тіло і вже замість стукоту двох сердець з’являється одне на двох. Чи, можливо, вони так б’ються в унісон?

Дві бешкетниці-зірки, майнувши у небі золотавими хвостами, пірнають у воду, виниряють і знову пірнають. Софійка готова закластися, що чула їх голоси, схожі на звуки тонкоголосого дзвіночка. Зірки щасливо сміються, бо їм дуже добре. І Соні теж добре. Бо поруч — надійне плече Сашка та у них одне на двох серце. Але її хтось кличе. Софійка не хоче, щоб хтось заважав їхньому щастю. «Напевне, — думає вона, — мені здалося». Ти чий це голос? Він знайомий до болю, до щему в серці, але чомусь дуже тихий та хрипкий.

— Дзиго, дзиґо, — повторює голос кілька разів.

Дівчина десь чула цей голос, він знайомий їй до болю, до щему в серці. Вона намагається згадати чий це голос, але сон знову стискає її в своїх обіймах. «Треба прокинутися та згадати», — мигає у підсвідомості, але відкрити очі сил не вистачає. Чому такі важкі повіки? І чому цей голос заважає їй спати? Чи