Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

світлі підвалу гребінець, здавалося, був увесь у чорнилі; але волосся під ним ставало пишним і потріскувало.

— Швидше б звідси вибратися! — прошепотіла вона. — Тут можна задихнутись!

Вони змушені були чекати ще півгодини; потім двері нарешті відчинились. Вони рушили до виходу. Над дверима блимали маленькі замасковані лампочки. Знадвору лилося місячне сяйво, освітлюючи сходи. З кожним кроком Елізабет ставала іншою. Це скидалося на пробудження після летаргії. Тіні під очима зникли, бліде обличчя порум’яніло, на волоссі з’явився мідний полиск, шкіра знову стала тепла і м’яка. До дівчини повернулося життя — ще гарячіше, повніше, ніж досі, життя, не втрачене, дорожче і яскравіше ще й тому, що повернулося воно лише на якийсь час.

Вони стояли перед бункером. Елізабет дихала на повні груди. Вона ворушила плечима й повертала голову на всі боки, немов тварина, щойно звільнена з клітки.

— Ці братські могили під землею! — сказала вона. — Як я їх ненавиджу! У них можна задихнутись. — Вона рвучко відкинула назад волосся. — Краще вже лишатися серед руїн. Над ними хоч є небо.

Гребер поглянув на неї. Щось дивне й відьомське було в дівчині, котра оце стояла біля голої бетонної брили, над пеклом, звідки вона щойно втекла.

— Ти додому? — запитав він.

— Так. А куди ж іще? Тинятися темними вулицями? Цього я мала вдосталь.

Вони пішли через Карлспляц. Вітер обнюхував їх, немов великий пес.

— А ти не можеш виїхати звідти? — спитав Гребер. — Незважаючи на все те, що ти розповіла?

— Куди? Ти знаєш яку-небудь кімнату?

— Ні.

— Я також не знаю. Тисячі людей втратили притулок. Куди ж мені переїжджати?

— Твоя правда. Тепер уже пізно.

Елізабет зупинилась.

— Я все одно не пішла б звідти, якби навіть могла. Це було б однаково, що покинути батька напризволяще. Ти це розумієш?

— Так.

Вони попростували далі. Раптом Гребер відчув, що з нього досить на сьогодні її розмов. Хай робить, що хоче. Він був дуже стомлений, знервований, і йому здалося, що зараз, саме цієї миті, батьки розшукують його на Гакенштрасе.

— Мені пора йти, — сказав він. — У мене зустріч, а я вже запізнююсь. На добраніч, Елізабет.

— На добраніч, Ернсте.

Якусь мить він ще дивився їй услід. Вона зникла, ніби розчинила-сяутемряві. «Треба було провести її додому», — майнула думка. Але йому було все байдуже. Він пригадав, що ще в дитинстві недолюблював її. Швидко повернувшись, Гребер рушив у напрямку Гакенштрасе. Але там нікого не було. Тільки місяць та моторошна тиша свіжих руїн, що, наче відлуння серед німого крику, зависла над свіжими руїнами. Наддавніми руїнами тиша була інша.

Бетхер уже чекав на нього на сходах ратуші. Над ним у блідому місячному світлі невиразно поблискувала голова химери на ринві.

— Ну, ти що-небудь довідався? — запитав Бетхер ще здалеку.

— Ні, а ти?

— Також ні. У лікарнях їх немає, і це вже напевно. Я оббігав сьогодні майже всі лікарні. Ех, друже, і надивився ж я! Жінки й діти — це все ж таки не солдати! Ходімо, може, десь вип’ємо по кухлеві пива!

Вони перетнули Гітлерпляц. їхні чоботи гриміли на всю площу.

— Ще один день минув, — зауважив Бетхер. — Але нічого не вдієш. Незабаром і відпустці кінець.

Він відчинив двері пивниці. Вони сіли за столик біля вікна. Штори були щільно запнуті. Нікельовані крани за стійкою тьмяно виблискували в сутінках. Очевидно, Бетхера знали в пивниці. Хазяйка сама принесла два кухлі пива. Бетхер глянув їй услід. Вона була повна, стегна погойдувались.

— Сидиш тут один як палець, — поскаржився він. — А десь сидить моя дружина. Така сама, сподіваюсь. Так можна й збожеволіти!

— Не знаю. Я зрадів би, якби раптом довідався, що десь сидять мої батьки. Байдуже де.

— Можеш і так радіти. Батьки — це, друже, не жінка, прожити можна й без них. Уже добре, коли вони здорові. А ось дружина…

Вони замовили ще по кухлеві пива й розгорнули свої пакети з вечерею. Хазяйка крутилася біля їхнього столика. Вона поглядала на ковбасу й жир.

— Хлопчики, а ви непогано живете! — мовила нарешті.

— Авжеж, непогано, — відповів Бетхер. — Маємо навіть по цілому подарунковому пакунку з м’ясом і цукром! Не знаємо тільки, куди з ними подітись. — Він ковтнув пива. — Тобі легше, — сказав гірко Греберові. — Ти підкріпишся, а потім підморгнеш якій-небудь повії і забудеш про своє нещастя!

— А хто забороняє це тобі?

Бетхер заперечливо похитав головою. Гребер здивовано подивився на нього. Такої відданості він просто не чекав від бувалого солдата.

— Вони надто худі, друже, — пояснив Бетхер. — Це просто прокляття, але мене приваблюють лише товсті жінки. Інших я просто не можу бачити. Нічого не виходить. Це все одно, якби я ліг у постіль із вішалкою для одягу. Тільки пишнотілі жінки! Інші не по мені.

— Ось і маєш саме таку, — Гребер кивнув на хазяйку.

— Е ні, ти помиляєшся! — Бетхер пожвавішав. — Тут величезна різниця, друже. Те, що ти бачиш, — це драглі, жир, у якому можна втопитися. Жінка показна, повна, пишна, нівроку. Але ж це перина, а не двоспальний матрац на пружинах, яким є моя дружина. У моєї дружини все це немов залізне. Увесь дім ходором ходив, наче кузня, коли вона бралася за діло, а зі стін сипалася штукатурка. Ні, друже, таке на вулиці не валяється!

Бетхер зажурився. Гребер раптом почув запах фіалок. Він озирнувся. Вони росли у вазоні на підвіконні, і в їхньому запахові, що так неждано й негадано сп’янив йоґо, було все: безпека, батьківщина, надія і забуті мрії юності. Цей запах, міцний і несподіваний, мов напад, одразу ж розвіявся; але він так приголомшив і виснажив Гребе-ра, як похід із повною викладкою по глибокому снігу.

Він підвівся.

— Ти куди? — здивувався Бетхер.

— Не знаю. Куди-небудь.

— Ти був у комендатурі?

— Був. Одержав направлення в казарму.

— Гаразд. Спробуй попасти в кімнату сорок вісім.

— Спробую.

Бетхер пас очима хазяйку.

— Я трохи посиджу. Візьму ще пива.

Гребер неквапно простував вулицею в напрямку казарми. Ніч видалася холодна. На одному з перехресть над вирвою з-під бомби блищали покручені трамвайні рейки. У порожніх отворах, де раніше були двері, металом відсвічувало місячне сяйво. Він чув, як відлунювали його кроки, так наче під вулицею слідом за ним ішов ще хтось. Усе було пустельне, прозоре, холодне. Казарма стояла на пагорбі за містом. Вона лишилась непошкодженою. Навчальний пляц був залитий білим світлом, неначе вкритий снігом. Гребер увійшов у ворота. У нього було таке відчуття, ніби відпустка вже закінчилась. Усе його минуле зникло, як зник будинок батьків, і він знову йшов на фронт — цього разу на