Читати книгу - "Незвичайні пригоди в лісовій школі"

тебе за хвоста хапають і на землю швирголяють.

А шакал — це шакал. Геройства в ньому небагато. Як його на землю гепнуто, він з вищанням підхоплюється й тікає.

І незабаром усі шакали розбіглися по кутках і звідти тільки очима блимали.

— Бігом! — Енелолик підхопив Колька, Уфа підхопила Косю. І вони прожогом вискочили з підземелля.

Не опускаючи Косю й Колька, міцно тримаючи їх, Уфа з Енелоликом перебігли весь Чужий Ліс і тільки на узліссі спинилися й сіли перепочити.

На бігу Кося й Колько мовчали, нічого не питали, бо розуміли: коли біжиш, говорити не можна, збивається дихання.

А тепер Кося вигукнув, не приховуючи захоплення:

— Ну, ви ж і молотки! Добре б’єтеся.

— А як ви нас відшукали? — спитав Колько.

— По слідах, — відповів Енелолик. — Правда, не одразу. Якби Місяць не зайшов і можна було з батьками зв’язатися, ми б швидше…

— Стривайте! — вигукнув Кося. — Треба негайно порадитися. Шакал Бацила сказав, що на вулкані Петекатепопль, куди ми йдемо, живе дракон Жахоб’як. Це, мабуть, він захопив наших однокласників! Що робити?

— Треба йти, — рішуче сказала Уфа. — Ви посидьте десь у схованці, а ми…

— Чого це у схованці? — перебив її Колько. — Ми теж…

— Авжеж! — підхопив Кося.

Уфа засміялася:.

— Ти бач, навіть у риму заговорили.

— От і порадились, — усміхнувся Енелолик.

Розділ 9

Петекатепопль

Вони стояли перед височенною горою, з вершини якої раз у раз випахкували вогонь і чорний дим — наче якийсь підземний велетень палив люльку.

Це й був вулкан Петекатепопль.

Позаду лишився важкий шлях, але особливих пригод дорогою не трапилося. І от вони на місці.

— Треба шукати печеру, — сказав Енелолик. — Ви тут посидьте, а я піду в розвідку.

Підніжжя вулкана Петекатепопль було вкрите лісовими хащами. І Енелолик одразу зник з їхніх очей.

Якийсь час вони мовчали.

Бездіяльне мовчання давало змогу придивитися один до одного. І Кося з Кольком уважно розглядали Уфу.

«А вона таки симпатична», — подумав Кося і зиркнув на Колька. Колько усміхнувся. Він подумав те ж саме.

Хлопці хотіли щось сказати, та не довелось. Бо несподівано задвигтіла земля, загуркотіло, блиснуло і…

Розділ 10

У печері

Несподіваний перебіг подій

Зненацька їх огорнула хмара чорного диму, вони перестали будь-що бачити. І тут хтось їх підхопив і кудись поніс.

Коли дим розсіявся і вони оговталися, то побачили, що лежать у величезній печері, стіни якої казково виблискують барвистими дорогоцінними камінцями.

Краса була неймовірна.

Але не ця краса вразила Уфу, Косю й Колька.

А вразило їх те, що посеред печери сиділи вкупочці і дивилися на них Михайлик Ведмеденко, Вірочка Вивірчук, Раїска Мняу та Енелолик. Не лише цілі, живі і неушкоджені. А ще й у прекрасному гуморі, усміхнені й веселі.

— З благополучним прибуттям! Здоровенькі були! — дзвінко вигукнула Раїска Мняу, — А ми вже познайомились. — І вона кивнула на Енелолика.

— І про Уфу все знаємо, — поважно сказав Михайлик Ведмеденко.

Кося й Колько розгублено перезирнулися.

— А… А Жахоб’як? — спитав Кося.

— Та! — махнула лапою Раїска. — Ховається десь. Соромиться.

— Що-о?!

— Ой! Та ви ж нічого не знаєте! — вигукнула Раїска. — Авжеж. Ви ж рятувати нас прибули, сказав Енелолик.

— А що — не треба? — розкрив рота Кося.

Раїска винувато закліпала віями:

— Та спасибі, звичайно, але… Нам нічого не загрожує.

— Як?!

— Розумієте, виявляється, нас викрали тільки для того, щоб ми погралися трохи з Жахоб’яком. Він ще дитина, як ми, і дуже нудиться в самотині. Але такий сором’язливий, що сам не може знайти собі товариства. Ніяковіє. Вважає себе дуже негарним і страшним. Чудило!

— А хто ж вас викрав? — спитав Кося.

— Тато Жахоб’яка. Дракон Вулканович. Він працює у Петекатепоплі кочегаром. Дуже симпатичний дядечко. Хоч і дракон. Вони з породи драконів-вулканонів, що живуть у вулканах і харчуються лише горючим камінням, нічого живого не їдять, у рота не беруть.

— Тю! А ми… І наших інопланетянських гостей підпрягли…

— Ні-ні! Ми ніяких претензій не маємо. Ми з радістю! — вигукнув Енелолик.

— Правда-правда! — підхопила Уфа.

— Нам цікаво знайомитися з вашою планетою, так би мовити, у дії, — усміхнувся Енелолик.

— Ну, раз цікаво, то клич, Раїско, Жахоб’яка швидше! — сказав Кося. — Нічого йому ховатися. Хай подивляться космічні прибульці, які в нас дракони. Та ми й самі ще не бачили.

— Давай клич! — підхопив Колько.

— Жахоб’яче! — загукала Раїска Мняу. — Біжи сюди мерщій! З тобою познайомитися хочуть.

Якусь мить було тихо.

Аж от задвигтіла земля, запахло смаленим і у печері з’явився невеличкий дракончик. У коротких штанцях, у барвистій маєчці з іноземним написом і в сандалях на босу ногу. Очі великі, банькаті. Ніс кирпатий, облуплений. Губи товсті. Але загалом симпатичний і зовсім не страшний. Став оддалік, рота лапою прикриває сором’язливо.

— Здрастуйте! — привітався стиха. — Вибачте, у мене вогонь з рота. Вам, може, неприємно… — І зашарівся, у землю втупившись.

— Та чого там неприємно, — сказав Кося. — Подумаєш! — І перший підійшов знайомитись. А потім і всі по черзі підійшли до Жахоб’яка, потиснули йому лапу, познайомилися.

— Дуже симпатичний! — мовила Уфа. — Жаль, що у нас на планеті нема драконів.

— Зате у нас велетенські жаби є, хвостаті й восьмилапі. Теж симпатичні, — сказав Енелолик.

— Цікаво, — сказав Жахоб’як. Тоді часто-часто закліпав і, опустивши голову, тихо мовив:

— А мо, пограємо у щось?

— Я не проти, — сказав Енелолик.

— І я! — сказала Уфа.

— Давайте! Давайте! — підтримали Кося, Колько й Михайлик.

— Тільки у двір вийдемо. Бо тут не розгуляєшся, — сказав Жахоб’як.

Розділ 11

Дракон Вулканович вибачається

Майже годину гасали вони по схилах Петекатепопля. Гралися і в піжмурки, і в квача, у гилки.

І тут раптом Кося згадав тата. І його слова про вуха…

— Ой! — зойкнув Кося. — Слухайте! Там же наші батьки хвилюються, шукають… А ми…

— Ой! Справді! — схопилася лапами за щоки Раїска.

— Ой-ой-ой! — схопилася за голову Вірочка.

— Хоч би попередити якось, що з нами все гаразд, — почухав лапою потилицю Михайлик.

— Що попереджати… Треба вертатися, — зітхнув Кося.

— Слухайте, а давайте всі разом — до нас! — вигукнула Раїска. — І Уфа, і Енелолик, і Жахоб’як!

— Ой! Правильно! — вигукнула Вірочка. — Дівчатка будуть такі раді!

— І хлопці! — сказав Колько.

— І батьки, й учителі, — докинув Кося. — У нас вони всі добрі. Якщо й гримають, то тільки з виховною метою.

— Але далеко, правда, — зітхнув Колько. — Якби був якийсь транспорт… Бо я так повільно бігаю…

— А я можу тата попросити. Він підвезе, — сказав Жахоб’як.

— На чому? — спитав Колько.

— На своїй підземній ракеті.

Виявилося, тато Жахоб’яка