Читати книгу - "Не такий"

щось більше він не міг, бо не вірив навіть у реальність того, що вже з ним відбувалося.

— Може, прогуляємось? — раптом сказала Олеся, і хлопець подумав, що йому причулося. Прогуляємось! Та він ладен був на край світу йти за цією дівчиною, а не те, що гуляти з нею табірними доріжками. Проте сказати нічого не наважувався і лише мовчки кивнув. Олеся взяла його під руку і повела кудись. Потапу було все одно, куди йти. Аби тільки бути поряд з нею і мати змогу торкатися її руки…

— Присядьмо отут! — показала Леся на заховану під деревами лавочку. — Мені з тобою треба серйозно поговорити, Дениско-барбариско!

Потап здригнувся. Так його називала мама, та й то лише у хвилини найбільшої близькості, коли він ховався коло її теплого боку від усіх прикрощів на світі…

У небі вигулькнули перші зорі. На алеях де-не-де засяяли ліхтарі. У повітрі запахло хвоєю та вечірньою свіжістю. Олеся підсіла ближче до Потапа. Він навіть крізь одяг відчув її тепло і мимоволі відсунувся. Потім сидів і картав себе за власну нерішучість.

— Кажуть, ти спортом вранці займаєшся? — Леся раптом узяла його за руку своїми ніжними тоненькими пальцями. По тілу Потапа пробіг дрож. Він не розчув запитання і щось мляво пробурмотів у відповідь.

— А ще дівчата казали, що ти добре знайомий із Женею Клименком… Це правда? — Олесин голос несподівано затремтів.

— Ну! — коротко відповів Денис. Він літав десь у хмарах і ніяк не міг упіймати нитку розмови.

— Тоді замов за мене словечко! — попросила дівчина і розридалася. — Я… Я вже… третій рік сюди тільки заради нього приїжджаю! А він навіть уваги на мене не звертає!

Олесині плечі тремтіли від схлипувань. А Потапа наче холодною водою облили. Оце розмріявся! Оце бовдур! Його ж просто використовують!

— Та йди ти!.. — гаркнув Денис, відштовхнув від себе дівчину, схопився на ноги, різко розвернувся і зібрався йти геть. Але щось зупинило хлопця. Він обернувся і побачив у сутінках згорблену постать Лесі, яка голосно схлипувала. Потап не мав досвіду заспокоювання дівчат і тому зовсім не знав, що треба робити. Проте, піддавшись якомусь глибинному пориванню, сів біля дівчини і міцно обійняв її. Олеся принишкла і поклала голову йому на плече. Її волосся лоскотало Потапові шию. Обоє мовчали.

— Я дурна? — якимось дитячим, невпевненим голосом запитала Леся. Підвела голову і поглянула на Потапа. В її очах блищали сльози. Денис погладив дівчину по обличчю. — Я дурна! — зробила вона висновок і затулила лице руками. — Вибач мені! Я не хотіла тебе образити! Ти хороший!

Леся підвелася. Потап теж встав. Вона міцно притиснулась до нього і раптом почала цілувати. Денис відчув солоний присмак її губ і відсахнувся. Олеся й собі відскочила, ніби її вдарило струмом. Ще раз глянула на хлопця і мовчки пішла у темряву, швидко цокаючи каблучками по бетонній доріжці.

Потап, спустошений і самотній, гепнувся на лавку. На дискотеці оголошували останній танець. Діти голосно обурювалися. Потім залунала музика.

«От і закінчились мої танці! — гірко подумав Денис. — І перший поцілунок уже був… Ех, Потапе, Потапе! Це ж треба такого собі понавигадувати…» Він дослухав до кінця повільну композицію, сплюнув на землю, попрощався зі своїми нереальними мріями і попрямував до будиночка, вирішивши присвятити своє життя лише спорту.

Розділ 23

Наступного ранку хлопець був на стадіоні на півгодини раніше, ніж зазвичай. Навіть Жеку випередив.

Денисові просто не спалося. Він цілу ніч скрипів ліжком, аж його сусіди по кімнаті почали лаятися. Всі його думки були про Лесю. Він раз у раз прокручував події минулого вечора, який так добре почався і так боляче закінчився. Але останнім часом Потап, можна сказати, звик до болю: кількість неприємностей значно перевищувала кількість тих днів, коли йому таланило, і життя здавалося наповненим та цікавим. І ця «звичка» дозволила йому вже перед світанком пробачити Лесю. А ще він зробив остаточний висновок — його з такою-от зовнішністю ніхто ніколи не любитиме. Тож, за що ображатися на бідну дівчину?..

Денис пробіг кілька кілометрів, тримаючи доволі високий темп. Він пробачив Олесю, але дувся на весь світ. І світ, здавалося, теж на когось ображався: вночі похолоднішало, і вогкий сірий ранок дуже скидався на осінній. Але біг допоміг Денисові звільнитися від сумних думок. Організм налаштувався на потрібний ритм: вдих-видих, крок за кроком, нічого зайвого. І так — до безкінечності.

Коли на стадіон прийшов Жека, Потап уже розминався для розтяжок.

— Ти чого так рано сьогодні? — здивовано спитав Торнадо.

— Та… Не спалося! — відповів Потап, відводячи погляд. Йому чомусь соромно було дивитися в очі товариша. Ніби нічого поганого й не зробив, але… Ці пронизливі зеленувато-сірі «рентгени» просвічували людей наскрізь! Тому Денис усівся на завбачливо взятий рушник, трохи розставив ноги і почав поволі тягнутися прямими руками до носків кросівок.

— Ну-ну! — чи то підбадьорливо, чи то насмішкувато кинув Торнадо і побіг намотувати кола, проте за кілька хвилин зупинився. Потап робив різні вправи. На його обличчі була написана така рішучість, ніби він саме зараз збирається йти в атаку на невидимого супротивника. Жека підійшов ближче. Потап обперся руками на залишки трибуни і намагався сісти на шпагат. Судячи з усього, йому було боляче, але цей біль начебто давав хлопцеві насолоду.

— Малий! — вражено промовив Торнадо. — Ти що, вирішив сьогодні звідси на швидкій поїхати?

Потап мовчки продовжував свою справу. Незважаючи на ранкову прохолоду, його волосся та одяг були мокрі від поту.

— Та що з тобою сьогодні? — не витримав Жека. Не дочекавшись відповіді, він відійшов до дерева, дістав свою «лапу», прив’язав і взявся люто її молотити. Через кілька хвилин відчув, як хтось торкнув його за плече. Хлопець оглянувся. Позаду стояв знічений Потап.

— Вибач! — пробурмотів він.

— Та за що ж тебе вибачати? — ніяк не міг утямити Жека. — По-моєму, в тебе дах поїхав! А може, ти перетрудився вчора на танцях?

Згадка про вчорашній день та ще й із вуст Клима щось перемкнула в Денисових мізках і той, збиваючись та перескакуючи з одного на інше, почав переказувати Торнадо події минулого вечора.

Вочевидь, у житті кожного підлітка має бути людина, якій він довіряє всі свої переживання та думки. В ідеалі — це мав би бути хтось із батьків. Насправді ж, це майже завжди — єдиний друг, який може дати дієву пораду або просто вислухати тебе. У Потапенка такого друга вже давненько не було. Самоху він втратив, а заміни йому не знайшов. Тому Жека сьогодні грав роль подушки для Потапових сліз, і