Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

про його ймовірного видавця, а може, й щось більше. І зненацька, скочивши на рівні ноги, наче його вдарило струмом, щось невиразно пробурмотів (можливо, подякував) і притьма подався геть, навіть не допивши кави, а біля дверей мало не збив із ніг пралю.

У понеділок час для мене тягся нестерпно довго. Так, зрештою, було завжди, коли я приходила на лекцію до математички. Цього разу я була неуважною, незосередженою, мозок мій працював мляво й неохоче, ніби навмисно не бажав заглиблюватися у те, що його не цікавило. Я помилялася в обчисленнях, плутала формули і ненавиділа себе за тупість. Але що я могла вдіяти? Раз у раз крадькома зиркала на годинника й важко зітхала, подумки благаючи, щоби його стрілки крутилися хоч трохи швидше. Дивлячись на математичку, я дивувалася. Звідкіля у цієї жінки бралося стільки енергії, стільки захоплення, самопосвяти й цікавості до цієї нудної справи? Вона могла годинами пояснювати й безліч разів терпляче повторювати свої тлумачення, без жодного роздратування і втоми. Навпаки, це приносило їй тільки втіху.

— Ти, здається, сьогодні втомлена, — зауважила викладачка, виправляючи помилки у зошиті.

— Так, мабуть, — пробурмотіла я, почервонівши. — Це через хворобу… Ще не зовсім оговталася…

— Слід вживати вітаміни, — порадила математичка. — Це покращує роботу мозку. Хоча, знаєш, — додала вона за мить, — у мене таке враження, що ти від цієї науки не маєш жодного задоволення. Впевнена, що це тобі потрібно? Може, ти маєш більші здібності до гуманітарних наук?

У відповідь я лише присоромлено опустила очі. Та й що я могла сказати?

Щойно за мною зачинилися двері її помешкання, я вкотре відчула полегшення — мої тортури на сьогодні закінчилися! Біля під’їзду зіткнулася з Денисом.

— Ти поспішаєш? — запитав він, поправивши свої окуляри.

— Так, трохи…

— А що робитимеш увечері? Може, прогуляємося? — щоки його палали.

— На жаль, ні… — пробурмотіла я, не дивлячись на нього. — Сьогодні я не матиму ані жодної вільної хвилини… Бувай.

Уже на вулиці я сповільнила ходу і тяжко зітхнула. Напевно, образився… Слід було по-іншому з ним розмовляти. Але як це — по-іншому? А може, варто було щось пояснити? Ну, на це не було часу… Про такі речі не говорять поспіхом та мимохідь. І чого це я так переймаюся? Адже я справді поспішаю. Зрештою, він мав би розуміти, що у мене можуть бути важливі справи. Взагалі, до чого тут образи?! Ображаються лише тюхтії!

Поглянувши на годинника, я відігнала від себе хмару суперечливих думок і попрямувала у напрямку вулиці Садової, 36.

Двері будинку були зачинені. Схоже, колекціонер сьогодні нікого не чекав. Минуло кілька хвилин, поки нарешті клацнув замок. Просунувши крізь напівпрочинені двері голову, колекціонер насупив брови.

— Ти чого прийшла? — запитав абсолютно безцеремонно.

— Я ж казала вам, що прийду, — спробувала виправдатися я. — Ви що, не хочете мене бачити?

— Гаразд, — зітхнув він, — заходь.

На мене війнуло знайомим запахом книжок. Будинок зустрів мене привітніше, ніж його дивакуватий господар: затишком і спокоєм. І навіть двері кухні рипнули, ніби гостинно припрошували увійти. Тут знову було чимало немитого посуду, що вже не поміщався в умивальнику. Стіл — у хлібних крихтах та масних плямах. На підвіконні лежала купка книжок…

— Схоже, вам справді просто необхідна жінка. Принаймні для того, щоби помити посуд, — пожартувала я.

— А… посуд… Завжди бракує часу, щоб його помити. А головне — бажання, — відказав колекціонер. — Здається, вже не залишилося жодної чистої тарілки й виделки.

Він зазирнув у шафку. Там була лише одна тарілка.

— Бачиш, не все так погано, — промовив він, захихотівши.

— Що ж, — зітхнула я. — Тоді я помию вам посуд. Інакше у вас незабаром справді не залишиться жодної чистої тарілки.

— Відразу видно, що ти працюєш у кав’ярні, — зауважив Арсен.

— Ото вже ні, — заперечила я. — Не забувайте, що я працюю там не посудомийницею, а кельнеркою. І, до речі, ненавиджу мити посуд.

— Тоді навіщо запропонувала мені помити його? Навіщо змушувати себе робити те, що не любиш? Облиш.

— Ну, хоча б для того, щоб у вас було вдосталь тарілок, які ви потроху бруднитимете, — відказала я, закотивши рукави й беручись до роботи.

Колекціонер важко зітхнув, усівся на підвіконня й заходився гортати котрусь із книжок, що лежали збоку.

— Мабуть, мені справді потрібно навести тут лад. Це допоможе відволіктися від смутку, нудьги та усіляких не вельми приємних думок. Принаймні це краще, ніж зазирати у чарку.

— Ви зазирали у чарку? — запитала я, відмивши задавнені рештки їжі з однієї тарілки й намагаючись відшкрябати наступну.

— Хотів, але не зміг, — сумно всміхнувся колекціонер. — Навіть дивно… Не відчував жодного смаку, окрім огиди… Не вийшло б із мене пияка. На жаль…

— Чому на жаль?

— Ну як? Мав би полегшення, забуття й миттєву втіху… — меланхолійно промовив Арсен.

— Добре, що ви не перетворилися на пияка. Було б дуже прикро, якби ви так себе знищили.

— Хіба є різниця, чим себе нищити, — алкоголем чи беззмістовністю? Я нищив себе беззмістовністю…

На якийсь час запала мовчанка. Я домивала посуд, він спостерігав за мною. Важко було зрозуміти його. Що стало причиною Арсенового смутку й меланхолії?

— Скажіть, а поет до вас телефонував? — запитала я.

— Так. Ми навіть бачилися з ним учора й домовилися разом поїхати до видавництва. Кумедний він чоловік. Все ще не може повірити у мою пропозицію, немов то чудо якесь. Але це мені в ньому якраз і сподобалося… Це, я б сказав, ознака незіпсутості, нерозбещеності… Він сказав, що повірить лише тоді, коли побачить книжку й візьме її до рук. Що ж, якщо тільки у цьому полягає сенс його життя та щастя, нехай. Матиме книжку. І я зроблю щось корисне. Мені доводилося готувати до друку багато книжок, які насправді не вартували цього. Тож коли випадало надрукувати щось справді хороше, я, мов той юнак-початківець, відчував справжню гордість. Тепер ти розумієш? Це ще одна причина, чому я погодився допомогти надрукувати цю книжку: мені забаглося знову пережити ту давно забуту гордість. Тобто, я піддався цій спокусі й заради власного задоволення теж… Може, згодом її і не забудуть, ту книжку. З книжками взагалі іноді трапляються дивні речі…

Зіскочивши з підвіконня, він узяв під пахву книжки, що лежали обік нього й рушив до дверей.

— Ти, здається, хотіла поглянути ще раз на бібліотеку? — запитав, не обертаючись і не чекаючи відповіді.

Я витерла руки об ганчірку, що нагадувала рушник, і подалася за ним.

— Навіщо це тобі? — спитав він за хвилю отим своїм скептичним і трохи зверхнім тоном, відчиняючи двері до бібліотеки. — Невже ти так