Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

й пополудні; хазяїн згорбившись стояв за стойкою і давав щось худорлявому чоловічкові в береті й з чорними бакенбардами. Коли грюкнули двері, вони здригнулись і обернулися.

— Добрий вечір, — привітався Ота.

Хазяїн щось тихо буркнув, а чоловічок з бакенбардами швидко закрив чемоданчик, повен блискучих бляшанок. Більше в пивниці не було нікого. Щось не схоже на жваву торгівлю. Проте коли Ота за півгодини повертався з палицею хліба, в пивниці сиділи вже п'ятеро чоловіків, а ще троє гомоніли про щось біля стойки із хазяїном.

— Добрий вечір, — привітався Ота знову.

— Не обов'язково ходити сюди, двері з вулиці ведуть прямо до готелю, — буркнув хазяїн.

— Хіба що схочете замовити собі щось випити, — додала жінка.

Ота нічого не відповів. У них були якісь ґешефти, і вони не хотіли його тут бачити або, навпаки, хотіли, щоб він тут щось залишив. Це ймовірніше. Він з'їв чверть метра хліба й запив водою, якої наточив у долоні. Тут не було навіть склянки. Злиденний готель за злиденних сім франків.

Ота зняв сорочку, намочив її в умивальнику й, намиливши, виправ у холодній воді. Потім виправ хустинку. Вішаючи їх у відчиненому вікні, вихилився надвір і праворуч удалині побачив велику заграву, а за нею темно-синє море.

«Порт. Океан. Учора в цей час я ще плив по ньому, як вельможний пан, з закордонним паспортом і чотирма тисячами франків. Як швидко все міняється. Можливо, тепер становище трохи покращає. Або ще більше погіршає. Це ймовірніше. Це ймовірніше!»

Засинаючи, він раптом згадав без ніякого переходу, як потрапили йому до кишені фотографії, як учора він витяг їх із валізи, щоб подарувати одну Джоанні. Цікаво, де тепер вона?.. Потім подумав, що віддав би все, що має, аби хоч на хвилину опинитися біля неї. Вона б напевне підбадьорила його, вселила віру й натхнення, і це йому дуже помогло б.

Ця думка весь час поверталася до нього. Джоанні Перрейрі досить тільки пальцем кивнути, щоб його порятувати. Джоанна, звісно, помогла б йому, бо вона така чарівна…

Ох, якби тут замість Віветти була ця білявка, ця золота Джоанна!

4

Наступного дня до обіду він обійшов три авторемонтні майстерні, кількох бляхарів та слюсарів і повернувся до своєї келії ні з чим. Усе було так само, як учора, ба навіть безнадійніше. Виходить, у робочій силі тут немає такої потреби, як йому це спершу здавалося — здебільшого ніхто навіть не цікавився його документами, а просто казали, що їм ніхто не потрібен і вони нікого не беруть. В одному місці хтось знову порадив йому спробувати щастя в бледі.

— Там, як правило, можна щось знайти, хоч і не завжди те, що треба.

Ота не знав, як це розуміти, але той, хто радив, — то був молодий слюсар з прилизаним чубчиком і синцем під оком, — не став зайве розводитися.

— Біжи, — підморгнув він здоровим оком. — Побачиш сам.

Біжи! Легко сказати! Всупереч найкращим своїм намірам, Ота замовив собі вранці сніданок, для хоробрості випив навіть чарку, і тепер у нього лишилося тільки п'ятнадцять з половиною франків. Та ще відчуття невтамованого голоду. До завтра неодмінно має щось статися.

Він ходив сюди й туди по кімнаті, зачиняв шафу, яка щоразу знову відчинялася і сміялася своєю великою порожньою беззубою пащею. На терасі знову лежала гола дитина й дриґала ніжками. Ніщо не змінилося, анічогісінько… Потім у двері постукала Віветта.

— Цсс! — Вона тихо прослизнула до кімнати, несучи щось у пелені. — Вам треба поголитися.

Він здивувався. Дівчина поклала на стіл приладдя для гоління і брусочок мила.

— Де це ти взяла?

— Там. — Вона показала на кімнату за стіною. — Він пішов і повернеться аж увечері.

— Що це за один?

— Тиха й порядна людина. Можете не гидувати.

— Звідки це тобі відомо?

— Я бачила його білизну.

— А-а, — сказав Ота.

Дівчина не помітила його іронії.

— Але на другому поверсі мешкає ще порядніший. І він багатий. У Марракеші в нього своє діло, він хоче мене туди взяти.

Ота нерішуче оглядав приладдя для гоління.

— Що ти там робитимеш, це ясно і без слів.

— Ви сьогодні злі, — нахмурилася дівчина. — Гірші, ніж учора. До вашого відома, я наливатиму там пиво й подаватиму його на столи Клієнтам. Не робитиму чогось негожого, як ви думаєте.

— Пробач, я вже нічого не думаю.

— От і добре. — Вона всміхнулася, витягла з-за пазухи пакуночок у промасленому папері й поклала на стіл поруч із приладдям для гоління.

Ота показав пальцем на пакуночок:

— А це що таке?

— Щось добре, — відповіла вона. — Його можна їсти.

Отині щоки залилися рум'янцем.

— Боже, Віветто… Як ти до цього додумалася?

— Просто мені дещо видно.

Він важко проковтнув слину. «Невже по мені видно, що я голодний? Дурниці. Мабуть, вона побачила, що я ношу до готелю тільки хліб. Кляте дівчисько, чого вона про мене так подумала? Певно, їй і справді подобаються мої кучері… Це все-таки гарно з її боку! Не те, що їй у мені щось подобається, а що вона так про мене дбає… А втім, ще не відомо, що за цим криється. Той собака Дантон теж дбав про мене, йому теж подобалася моя кмітливість! Ні, люба, на помилках ми вчимося!»

— Послухай, що я тобі пораджу, — сказав він. — Забирай це все і геть звідси!

Очі в дівчини широко розплющилися.

— Що? Ви не будете…

— Ні, не буду! — Ота взяв пакуночок, щоб жбурнути його, але папір розгорнувся, і на стіл випало два шматки копченого м'яса, рожевого, як вранішня зоря.

Ота засміявся. Це й справді дуже кумедно — вп'ястися зубами в зорю і поласувати нею! Поласувати, як удома, хоч ця шинка далеко не така, як удома.

В нього покотилася слина.

— Тоді хоч поголіться, — благально мовила дівчина. — Так вам зовсім не личить.

— Ні, Віветто. — Ота говорив помалу, бо рот його був повен слини і він боявся її проковтнути, щоб дівчина не побачила, як у нього скаче кадик. — Я не голитимусь. Запущу собі вуса й бороду, таку довгу й сиву, як… як…

Вона сплеснула руками:

— Як у аллаха!

— Атож, — засміявся він, — як у аллаха. Якщо він, звичайно, має бороду. Ти це повинна знати, ти знаєш його краще.

— Ні! Навіщо ви хочете це зробити?

Дівчина благально простягла до Оти руки і в цю мить скидалася на маленьку дитину, якій можна розповісти про все на світі, навіть про те, чого не довіряють дорослим.

— Тобі я це скажу, — прошепотів він таємничо. — Я хочу, щоб мене ніхто не впізнав.

— Але… чому?