Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

Що ви накоїли?

Ота показав кулак.

— Бачиш оце? Я зацідив ним у зуби поліцейського.

— Оце й усе?! — Дівчина пирснула сміхом.

Цього для неї виявилося мало, і вона раптом застрибала по кімнаті на одній нозі, схожа вже не на пустотливе дівчисько, а скоріше на дикунку, котра щирить зуби й танцює.

— Перестань, — невдоволено буркнув Ота. — Перестань, кажу!

Дівчина зупинилась, проте все ще не могла здолати сміх:

— Через якогось араба! Ні, ви жартуєте.

— Це був поліцейський!

— Ну то й що? Він теж араб! Треба було ще й копнути його ногою. Чому ви не копнули його? Ви білий, вам можна все. — Вона нахилилася до нього, і він побачив зблизька хижий блиск її гострих зубів. — Я б посікла його на шматки!

— То ти не арабка? — Ота подивився їй у вічі, а потім на підборіддя, на синє татуювання, яке вона марно намагалася приховати під шаром пудри.

Дівчина тріпнула головою.

— Ні! Мій батько був білий. Він був француз. Офіцер.

— Ах так. Тоді пробач. — «Он воно що. Офіцер. Може, навіть один із тих шістьох, які двадцять років тому мали будильники й через те підкорили цю країну…» — Ота зареготав. Йому чомусь страшенно хотілося реготати, хоч він добре і не знав, що було причиною цього: згадка про Дантона, який сидів і розповідав про будильники, чи оця кольору кави пам'ятка, що її залишив по собі офіцер, котрий, мабуть, повернувся до Франції, має високі нагороди, велике черево і розповідає дружині та дітям, які негідники ті араби. Ота закусив губи. По суті, тут не було нічого смішного, до того ж він не хотів ображати Віветту.

— Ну, то ви поголитесь? — знову спитала дівчина. — Правда ж, поголитесь?

— Побачимо. Я ще подумаю.

— Голіться і не думайте! Щоб я через якогось ото… Тьху! — І ляснула пальцями. — З бородою ви схожі на розбійника. — Вона раптом сіла коло нього на ліжку й почала бавитися його кучерями. — Справді!

Ота відштовхнув її.

— Облиш, Віветто… Ти ж знаєш, я без грошей.

Дівчина зашарілася.

— Що? Ви… Невже ви думаєте, що я хочу…

Вона підхопилась, і Оті здалося, що в неї на очах блиснули сльози. Вона пішла до дверей. Він хотів кинутися за нею, обняти її, бодай за шию, пригорнути. Але навіть не ворухнувся. Ця дівчина явно розігрує з ним комедію. Однак щодо поліцейського вона має, здається, слушність: через одного охоронця порядку Марокко не загине. «Добре, що це був не француз, бо я б торохнув і його, і тепер за мною гналася б уже поліція. Отже, до діла».

— Отже, до діла! — повторив він уголос по-чеському й простяг руку до приладдя. Але пальці, хоч як це дивно, схопили шинку. Дівчина все-таки залишила її. Тим гірше. Або тим краще. Залежно, як на це дивитись… Він жадібно заходився їсти. Про хліб згадав тільки тоді, коли проковтнув останній шматок. Але що там хліб, Ота напхався ним на два тижні наперед. Гірше, що тепер подумає про нього дівчина.

Що вона від нього захоче за цей шматок шинки? Що візьме? Задурно нема нічого.

— Взагалі нема нічого задурно, — мимрив він, намилюючи щоки. — У всьому світі… Віветто! — покликав, бажаючи знати, що вона схоче за цю жуйку. Побачив у дзеркало, як вона ввійшла, уже знову спокійна, як ще з порога глянула на стіл, як уста її розтягайся в усмішці. І тієї ж миті його пойняла страшенна злість на себе за те, що він з'їв шинку, що дозволив нагодувати себе, мов цуцика. Рвучко обернувся до Віветти.

— От бачиш! — заплескала вона в долоні. — Так тобі куди краще!

Віветта вже казала йому, «ти», вона посмілішала.

— Не «тобі» а «вам»! — крикнув Ота. — Для тебе я завжди «ви»! Затям собі це!

— Так, — мовила дівчина.

— Мосьє! — вигукнув він.

— Так, мосьє. — Віветта стояла біля дверей, дивилася на нього розширеними від страху очима.

— Скільки коштує це м'ясо?!

— Ніскільки.

— Мосьє!

— Ніскільки, мосьє.

— Voilа. На! — Він сягнув рукою в кишеню. Там було тільки два папірці — десять і п'ять франків. Подав їй п'ять франків. — Бери. Бери, кажу!

Вона взяла, але з місця не зрушила.

— Іди, — буркнув він. — Іди, прошу тебе, — тихо повторив. Усе тіло його вкрилося потом. Він відчував, що грає роль, якої до пуття не знає, яка йому не личить, у яку ніхто, а тим більше вона, Віветта, не вірить і ніколи не віритиме.

— Іди, Віветто, — сказав він утретє.

Вона опустила очі:

— За готель матимете чим заплатити?

— Хай це тебе не турбує, — відказав він весело.

Йому здавалося, що вийти із цього скрутного становища може допомогти тільки веселість, — щира чи вдавана, байдуже.

— А якщо не матиму, то знаю, де можна переночувати задурно.

— В Бідонвіллі? — запитала вона.

Ота її не зрозумів. Коли він говорив про нічліг задурно, то мав на увазі парк.

— Бідонвілль? Де це?

— Тут, у Каса. Недалеко.

— А що це таке?

Вона здивувалася:

— Ви не знаєте, що таке бідон?

Ота насупив брови. Він знав, що бідон — це бляшана посудина з герметичною кришкою, але це все одно нічого не говорило йому. Що ж таке Бідонвілль? Місто бляшанок? Чи, може, місто, де ці бляшанки продають або заповнюють?

— А що роблять у тому Бідонвіллі? — запитав він.

Віветта знизала плечима:

— Нічого особливого. Сплять, їдять, кохають…

— От і чудово. Коли в мене все буде гаразд, ми підемо туди разом. Домовились?

— Домовились, — кивнула вона, але не засміялася, хоч Ота цього щиро прагнув.

— Ну добре. — Він підійшов до неї й поцілував у губи. — Це як підпис на папері.

— Так. — Нарешті вона засміялася.

— А тепер іди, йди!

Ота зачекав, поки Віветта зачинить за собою двері, а тоді упав на ліжко, вп'явся нігтями в долоню й засичав, наче від болю. Насправді це було нервове збентеження, сором за себе і щось іще, чого він не міг визначити. «Я дурень! Я блазень! Спершу дозволяю дівчині себе нагодувати, а потім плачу їй за це, немов багач, пхикаю, почуваю до неї жаль і хочу помиритись».

Він раптом підхопився, замкнув двері й почав квапливо мити губи. Тут усі заражені, всі без винятку. А тим більше отака дівка. Потім помився весь. Стало трохи легше, він майже заспокоївся. У ньому щось змінилося, він відчував, що вже інший, ніж кілька днів тому; здавалося, навіть цей коротенький і побіжний контакт з Африкою наповнив чимось його жили, мозок. Чимось чужим, що розливалося в ньому, мов гарячка, проти чого бунтувала його кров, хоч те чуже хвилинами й