Читати книгу - "Українські казки"

голови. А змій махнув хвостом — і знову прилизав їх.

Стомився Іванко. Коли бачить — летить його кінь! Іванко тоді як махнув змієм — і по пояс його в землю! Що зітне три голови, то кінь їх копитами відіб'є. І змій не має як їх прилизати. Так стяв усі дванадцять голів, а кінь відбив їх копитами. Сів Іванко, відпочив, а тоді повідрізав язики з усіх дванадцяти голів, забрав ті язики і змієвого коня та й пішов до братів.

Прийшов Іванко, прив'язав коня, заходить у хату, а браття сплять. Він і каже:

— Добре ви спите — так спите, що я трохи не загинув. Я ж вам говорив коня пустити, а ви не пустили.

Тоді показує їм Іванко, де натекло крові з його нагайки, показує, де кінь сам відірвався.

— Що ж ви доброго зробили? — питає Іванко братів.

— Ми теж билися, — кажуть брати, — ми принесли по одній змієвій голові.

— А що ж у тих головах? — питає Іванко. — Ви ж принесли голови без язиків.

Подивилися брати — нема язиків. Тоді Іванко викладає на стіл двадцять один язик.

— Бачите, ви спали, поки я воював. Ходімо зі мною до моста.

Повів він братів тоді до моста і показав убитих зміїв.

Приходять вони назад. Іванко відв'язує коней. Дає старшому братові коня від змія на шість голів, а середущому дає того, що від змія на три голови:

— А коня, на котрому їхав дванадцятиголовий змій, дайте тому чоловікові, в котрого я позичив три рублі. Але дайте, бо я приїду і все перевірю. Повертайтеся додому, а я сяду на свого коня і поїду до царя його дочку сватати.

Їде Іванко, і каже йому кінь:

— Іванку, у праве вухо влізь, а в ліве вилізь.

Як вліз Іванко коневі у праве вухо, а лівим виліз, то такий сильний став і гарний, що й у світі такого більше нема.

Їде він далі і зустрічає по дорозі чоловіка. Привіталися вони, чоловік і питає:

— Куди, хлопче, їдеш?

— До царя дочку сватати.

— Бери й мене з собою.

— А хто ж ти?

— Я — Мороз. А ти хто?

— Я — Грубий Іванко. То їдьмо разом, їдуть вони удвох: то один їде, а другий іде, то другий сідає на коня. І здибують вони ще одного чоловіка.

— Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз. А ти хто?

— Я — Вітер. Беріть і мене з собою.

— То ходімо.

Ідуть вони далі й зустрічають ще одного чоловіка.

— Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз і Вітер. А ти хто?

— Я — Стрілець. Беріть і мене з собою.

— То ходімо.

Ідуть вони, йдуть і знову зустрічають чоловіка.

— Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз, Вітер і Стрілець. А ти хто?

— Я — Голод. Беріть і мене з собою.

— То ходімо.

Ідуть вони далі, й побачили лан капусти. А довкола капусти ходить чоловік зі спутаними ногами.

— Добрий день!

— Добрий день! Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ж ваш молодий?

— Я, Грубий Іванко. А це мої товариші: Мороз, Вітер, Стрілець і Голод. А чого ти спутаний?

— Бо як ідуть зайці в капусту, то я спутаний якраз добре їх доганяю.

— А як тебе звати?

— Сторож. Беріть мене із собою.

— То й ходімо.

Прийшли вони всі до царя. Вийшла царська прислуга, побачила їх коло брами та й запитує:

— Що ви, люди, хочете?

— Ми прийшли царську дочку сватати.

— Котрий же ваш молодий? — питають їх.

— От він, Грубий Іванко.

А Іванко — красень, а не хлопець!

Прислуга доповіла цареві. Цар вийшов, подивився та й каже:

— А це що за страховища? Коня в них заберіть, а їх усіх у Залізну кузню! Та напаліть кузню, щоб вони всі погоріли.

Заперли їх у кузню і так напалили, що залізні сіни почервоніли. Іванко, Сторож і Голод аж мліють від того жару. А Мороз і Вітер говорять:

— Хлопці, ви ще до дня будете замерзати.

Та як потисне Мороз, а Вітер як повіє, і стіни кузні з червоних стали синіми. Ще раз потиснув Мороз і ще раз повіяв Вітер — стіни білі зробились, аж інеєм вкрилися. Замерзають вони всі, б'ють у стіни ногами і кричать: «Ґвалт!» Приходить прислуга до царя зі скаргою:

— Вони у стіни б'ють, «ґвалт!» кричать, що замерзають.

Цар каже:

— Що це за люди такі? Випускайте їх. Зарубайте дванадцять корів, спечіть дванадцять печей хліба і привезіть дванадцять бочок води. Занесіть усе це в кузню, а тоді заведіть їх усіх туди і закрийте знов. Як за ніч усе це не з'їдять, на ранок — голови з пліч.

Занесли все у кузню і заперли їх там. «От тепер нам смерть. Як ми стільки з'їмо?» — думають вони. А Голод каже:

— Хлопці, ви наїдайтеся з вечора, бо до ранку дуже захочете їсти.

Сіли вони, попоїли добре і полягали спати. А Голод як узявся, то з'їв усе наварене й напечене, випив усю воду і навіть кістки пообгризав, тільки тріски з них лишилися.

Цар встає рано і каже прислузі:

— Ану, ідіть подивіться на них.

Пішла прислуга. А вони так б'ють у залізні стіни, що аж кузня трясеться, і кричать: «їсти!» Приходить прислуга до царя, розповідає про все, а він і каже:

— Та не може такого бути.

Пішов туди сам цар. Подивився — лиш тріски від кісток валяються. І каже цар:

— Є в мене баба, дуже бистра. Як хтось із вас принесе з нею разом води, то віддам свою дочку. А як відстане — голова з пліч.

А Іванко запитує:

— Хто із нас піде по воду?

— Я піду, — каже Капустяний Сторож.

А до криниці було дуже далеко. Бере Сторож відра і бере баба, і йдуть вони по воду. Набрали води і повертаються. А Іванко, Мороз, Голод і Стрілець посідали та й чекають. Несли, несли воду, а баба каже:

— Що нам, синку, цар! Сідаймо спочинемо.

Сіли вони спочивати. Сторож ліг та й заснув. Лиш руку одну задер. А баба відра вхопила і пішла. Іванко каже:

— Нема Сторожа, пропали ми.

— Зараз він прокинеться, — говорить Стрілець.

Та як прицілився, та як пустив стрілу, то так Сторожеві в пальця на руці