Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

то ми назвали його Чарівним скельцем. А Метью зробить нам стола. Ох, а ще ми назвали той маленький ставок у полі пана Баррі Купіллю Верболозу. Я взяла цю назву із книжки, яку Діана давала мені прочитати. Надзвичайно захоплива книжка, Марілло!

Там у героїні було п’ятеро женихів. Мені й одного б вистачило, а вам? А ще вона була дуже вродлива, і їй судилося багато страждати в житті. Вона могла дуже легко знепритомніти. Я теж хотіла б уміти непритомніти, а ви, Марілло? Це так романтично. Але я для цього надто здорова, хоча й така худюща. Та я вже начебто посправнішала. Вам так не здається? Я щоранку, як прокидаюся, оглядаю свої лікті — раптом на них уже є ямочки? А в Діани нова сукня — з рукавами до ліктя. Вона вбере її на пікнік. Ох, я сподіваюся, що наступної середи буде гарний день. Я відчуваю, що коли мені щось завадить піти на пікнік, то я не переживу цього розчарування. Принаймні це буде найбільша трагедія в моєму житті. І байдуже, хай потім я побуваю на сотні пікніків, мене це не втішить, якщо я не піду на цей єдиний. Ми будемо кататися Озером Осяйних Вод на човнах, і ще буде морозиво, я вам уже казала. Я ніколи не куштувала морозива. Діана мені намагалася пояснити, яке воно, але, напевно, морозиво — це з тих речей, які неможливо охопити уявою.

— Енн, я дивилася на годинника: ти говорила цілих десять хвилин, — відповіла Марілла. — Тепер, просто із цікавості, спробуй, чи зможеш ти ще десять хвилин помовчати.

На десять хвилин Енн замовкла. Та до кінця тижня вона могла говорити лише про пікнік, думати про пікнік і марити пікніком. У суботу дощило, і вона довела себе до такої нестями, перелякавшись, що дощ не скінчиться до середи, аж Маріллі довелося загадати їй пришити додатковий клаптик до ковдри, щоб угамувати нерви.

У неділю дорогою із церкви додому Енн зізналася Маріллі: коли пастор з кафедри зробив оголошення щодо пікніка, вона аж затерпла від хвилювання.

— У мене аж мурашки по спині забігали, Марілло! Мабуть, доти я ще не вірила остаточно, що пікнік таки буде. Мені здавалося, наче все це я собі лише уявила. Та коли пастор щось оголошує з кафедри — тоді вже віриш, що це правда.

— Ти надто бурхливо все переживаєш, Енн, — зітхнула Марілла. — Боюся, у майбутньому тебе через це спіткає багато розчарувань.

— Ох, Марілло, таж очікування — це вже півнасолоди! — вигукнула Енн. — Потім може нічого й не статися, але ж ніхто не заважає уявляти, як воно буде, і радіти. Пані Лінд каже: блаженні ті, хто нічого не чекає, бо вони й розчарувань не знатимуть, але я думаю, що нічого не чекати — це гірше за розчарування.

Того дня, як і завжди, Марілла вчепила до церкви аметистову брошку. Забути її було для неї блюзнірством — майже таким, як забути Біблію чи десять центів на пожертвування. Аметистова брошка була її найбільшою коштовністю. Марілла успадкувала її від матері, якій подарував брошку дядько-моряк. Була вона старомодна, овальна, викладена по краях прегарними аметистами. У ній Марілла зберігала кучерик материного волосся. Про коштовні камені їй було відомо надто мало, щоб розуміти, наскільки цінні ті аметисти; проте, на її думку, вони були гарні, й усвідомлення, що ось вони, тут, на комірі її коричневої сукні, тішило Маріллу, хоч бачити їх вона й не могла.

Уперше побачивши брошку, Енн була в захваті.

— Ох, Марілло, вона така надзвичайно гарна! І як вам удається слухати проповідь чи молитву, коли на вас ця брошка? Мені би нітрохи не вдалося, я знаю. Аметисти — це просто, диво. Я колись уявляла собі діаманти, то вони були саме такі. Колись давно я ще не бачила діамантів, але читала про них і намагалася їх уявити. Я тоді думала, що це гарні блискучі бузкові камені. А коли якось побачила справжній діамант у каблучці в якоїсь пані, то розчарувалася так, що аж заплакала. Він був дуже гарний, звісно, але ж я собі уявляла діамант не таким. Дозвольте мені одну хвилинку потримати цю брошку, Марілло! А вам не здається, що аметисти — це душі фіалочок?

Розділ 14

ЕНН ВИЗНАЄ СЕБЕ ВИННОЮ

Увечері в понеділок, за день до пікніка, Марілла вийшла зі своєї кімнати стурбована.

— Енн, — звернулася вона до скромної особи, котра, сидячи за бездоганно чистим столом, лущила горох і наспівувала «Неллі в ліщині» — бадьоро й виразно, що свідчило про неабиякі педагогічні здібності Діани, — ти не бачила моєї аметистової брошки? Вчора після церкви я начебто поклала її на подушечку для шпильок, а сьогодні не можу ніде знайти.

— Я… я бачила її сьогодні, коли ви ходили на збори Спільноти милосердя, — поволі відповіла Енн. — Я проходила повз вашу кімнату, а вона лежала на подушечці, то я зайшла на неї подивитися.

— Ти брала її до рук? — суворо запитала Марілла.

— Т-т-так, — неохоче зізналася Енн. — Я взяла її й почепила собі на груди, просто щоб поглянути, чи гарно буде.

— Не слід було нічого такого робити. Брати чужі речі дуже погано. Не слід було заходити до моєї кімнати, і не слід було чіпати брошку, що тобі не належить. Куди ти її поклала?

— Назад на комод. Я всього на хвилинку її вчепила. Я й не думала брати її назовсім, чесне слово, Марілло. Я навіть не здогадувалася, що не можна зайти й поміряти брошку, але тепер я це знаю і більше ніколи так не зроблю. Це моя чудова риса. Я ніколи не повторюю своїх поганих учинків.

— Ти не поклала її назад, — відповіла Марілла. — Брошки на комоді немає. Енн, ти забрала її деінде.

— Ні, я поклала її на комод, — швидко й навіть зухвало, на думку Марілли, заперечила Енн. — Не пам’ятаю, чи причепила до подушечки, а чи поклала на порцелянову тарілочку, але я її не забирала.

— Ну, то я піду й подивлюся ще раз, — мовила Марілла, прагнучи бути справедливою. — Якщо ти поклала брошку на комод, вона має досі там лежати. Якщо ж її там нема, отже, ти її забрала.

Марілла пішла до себе в кімнату й ще раз усе ретельно оглянула: не тільки на комоді, а й в усіх інших місцях, де могла би бути аметистова брошка, проте її не знайшла й повернулася на кухню.

— Енн, брошки немає. Ти сама визнала, що тримала її в руках останньою. Що ти накоїла?