Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

Кульман – член правлiнь Росiйського паровозобудiвного механiчного акцiонерного товариства та акцiонерного товариства Миколаївських заводiв та верфей; Я. Прядкiн – член правлiння Пiвденно-Росiйського товариства внутрiшньої та експортної торгiвлi продуктами гірничої промисловостi; П. Тiкстон – керуючий справами «Продамета», член ревiзiйної комiсiї Петроградського мiжнародного банку та деякi iншi.[195]

Саме ці люди мали величезний вплив на економіку воюючої Імперії. Натомість рівень їх політичного впливу на загальнодержавному рівні не відповідав реальному внеску в процеси соціально-економічної модернізації країни.

Масони

Не узгодило підходи до питань державного переустрою у післяромановський період «і масонство, членами якого були керівники Товариства українських поступовців».[196]

До слова, членами «Великого Сходу Франції», згодом – «Великого Сходу Народів Росії» – були практично всі лідери та очільники ТУП – М. Біляшівський, А. Вязлов, М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Дурдуківський, С. Єфремов, А. Ніковський, Ф. Матушевський, Ю. Павловський, В. Прокопович, Г. Ротмістров, О. Саліковський, І. Труба, К. Товкач, П. Чижевський, І. Шраг, О. Ф. Штейнгель[197]. До цього переліку слід додати імена таких відомих діячів українського руху, як С. Маркотун, С. Петлюра, Д. Одинець, та вихідців з «українських» губерній, таких як О. Добрий, В. Вернадський, А. Гальперін, Д. Григорович-Барський, В. Жаботинський, І. Кістяківський, М. Терещенко та ін.[198]

Поза всяким сумнівом, участь «вільних мулярів» у політичних процесах романовської Росії потребує подальшого вивчення, але навряд чи дістане колись адекватну оцінку. Занадто багато таємниць перейшло у кращий світ разом з їх носіями. Наразі маємо у розпорядженні чи не поодинокі свідчення. Наприклад: за словами С. Єфремова, «Лютнева революція не стала несподіванкою для братства, і воно вважало, що певною мірою навіть підготувало її в настроях тих кругів, на які мало більший чи менший вплив». Як знаємо сьогодні, члени братства, принаймні київські, займалися не тільки «підготовкою настроїв», але й «зібрали свої місячні (йдеться про грудень 1917 р. – Д.Я.) заробітки на організацію «двірцевого перевороту», про необхідність якого говорив з ними під час свого перебування в Києві депутат IV Державної Думи О. Керенський».[199]

Чотири очевидних міркування

Перше полягає, насамперед, у надзвичайно низькому (якщо такий був узагалі) рівні правової (але не тільки) культури провідників українського руху. Головна інтенція їх діяльності, яка, до слова, відбивала засадничі інтереси українського селянства, полягала в ліквідації існуючого принципу приватної власності, у першу чергу – на землю.

Це означало необхідність виходу за межі понять «право» та «закон» як таких, оскільки ні в який інший спосіб реалізувати та легітимізувати «право» українського селянства і т. зв. «трудових елементів» на те, що їм не належало, було неможливо за визначенням.

Друге міркування полягає в тому, що свідомий вихід поза межі понять «право» та «закон» неодмінним наслідком своїм мав необхідність застосування збройної сили та масового терору проти всіх незгодних – жодного іншого способу «все відняти і поділити» як не існувало, так і не існує.

Третє міркування: після окупації Росією частини Речі Посполитої, існуюча на цих землях писемна правова традиція, заснована на принципах римського права, виборності голови держави – монарха, джерела закону, але не права, наявності природних кордонів, федералізму тощо, була офіційна замінена на протилежну, яка відкидала принаймні деякі засадничі принципи попередньої правової системи. А саме: не допускала виборності монарха, який був у Росії не тільки джерелом закону, але й права (так, на відміну від ВКЛ/РП, російський монарх не мусив присягати «за себе і за своїх наслідників» у непорушності законних прав шляхти та обивателів). Російська політико-правова традиція аж до XIX ст. не визнавала принципу федералізму і лише вимушено мирилася з автономним статусом Царства Польського та Великого князівства Фінляндського.

Четверте. Давалася взнаки й принципово інша інтелектуальна атмосфера, спричинена надзвичайною – порівняно з офіційно-православною – обмеженістю інтелектуальних впливів Католицької церкви, протестантських рухів та вільномулярства. Обмежені політичні права підданих на території Російської імперії були запроваджені лише наприкінці 1905 р. і за 12 років не стали побутовою, звичною практикою життя людей, 9 з 10 яких були неписьменними і, отже, знаходилися поза межами культурних впливів – як правових, так і політичних.

Вплив Першої світової війни на економіку Російської Імперії/Республіки

Відсторонення від влади Імператора та динаміка економічних процесів[200]

Зміна політичного устрою Російської держави, пов’язана із зреченням від престолу Імператора Миколи II, його брата Михаїла, формуванням Тимчасового комітету IV Державної Думи, створенням Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів і, отже, початком розпаду централізованого керівництва країною, яка четвертий рік поспіль несла тягар участі у Світовій війні, каталізували темпи розвитку кризових явищ в економіці країни. Напередодні війни Імперія мала бездефіцитний бюджет (25% його складали доходи від продажу горілки), активне сальдо торговельного балансу, а також обіймала перше місце в світі за золотими запасами державної скарбниці; державний борг при цьому складав 9 млрд карбованців.[201]

Перші економічні проблеми, що спіткали Імперію вже восени 1914 р., невпинно наростали впродовж усього періоду 1914—1916 рр. Наслідок – значна деформація військово-господарського життя держави[202]. З 1 серпня 1914 р. по 1 вересня 1917 р., за офіційними даними, прямі військові видатки Росії склали 41,4 млрд карбованців. Бюджетний дефіцит станом на 1 вересня 1917 р. – 35 млрд карбованців, внутрішня та зовнішня заборгованість – 80 млрд, тобто 2/3 національного доходу, або 571 карбованець на душу населення[203]. Фінансування військового бюджету відбувалося за рахунок збільшення непрямих податків, закордонних запозичень, але головним чином, за рахунок емісії казначейських білетів Державного банку. Обсяг грошової маси, яка знаходилася в обігу на лютий 1917 р., досяг майже 10 млрд карбованців, тобто збільшився у порівнянні з 1914 р. майже в 6 разів.[204]

Перебравши владу, Тимчасовий уряд (міністри фінансів – М. Терещенко (березень – квітень), О. Шингарьов (квітень – червень), М. Некрасов (липень – вересень), М. Бернацький (вересень – жовтень)) перетворив друкарський верстат практично в єдиний засіб фінансування військових потреб. Право на емісію Державному банку на період з 1 серпня 1914 р. по 26 жовтня 1917 р. надавалося 9 разів, у т. ч. за час перебування при владі Тимчасового уряду не менше як 5 разів. Загальна сума емісії складала відповідно 14,2 млрд, у т. ч в березні—жовтні – 10 млрд[205]. Станом на кінець жовтня обсяг грошової маси в обігу досяг майже 20 млрд, причому золотом забезпечувалося хіба що 7% цієї суми.[206]

Ще одним напрямком покриття військових видатків було підвищення непрямих податків, хоча Тимчасовий уряд таки встиг проголосити