Читати книгу - "Алхімік"

вони вже чули про чаклуна, який обертається вітром, і не хотіли йти за ним. Зрештою, пустеля все одно непрохідна.

Він провів там цілий вечір, споглядаючи пустелю. Слухав своє серце. Пустеля відчувала його страх.

Вони говорили однією мовою.

На третій день верховний вождь зібрав своїх старшин. Він викликав Алхіміка й звелів:

— Ходімо, глянем на хлопця, який обертається вітром.

— Ходімо! — відповів Алхімік.

Юнак привів їх туди, де він був учора. Запропонував усім сісти.

— Це забере трохи часу, — сказав їм.

— Ми не поспішаємо, — відповів вождь. — Ми — чоловіки пустелі.

Юнак глянув на обрій. Вдалині були гори, дюни, скелі; були рослини, які чіплялися за життя там, де, здавалося б, неможливо вижити. Була пустеля, по якій він блукав уже декілька місяців, але вивчив за цей час лише малу її частинку. Тут він зустрів Англійця, бачив каравани, війну та оазу, в якій п’ятдесят тисяч пальм і триста джерел.

— Чого ти хочеш нині? — запитала в нього пустеля. — Не надивився на мене вчора?

— Десь у пісках є жінка, яку я люблю, — сказав юнак. — Тому, дивлячись на твої піски, дивлюся на неї. Я хочу до неї повернутись, і мені потрібна твоя допомога, щоб перетворитися у вітер.

— Що таке Любов? — запитала пустеля.

— Любов — це політ сокола над твоїми пісками. Бо для нього ти — зелене поле, з якого він ніколи не вертається без здобичі. Він знає твої скелі, дюни й гори, а ти з ним щедро ділишся.

— У своєму дзьобі сокіл переносить шматочки мене самої, — сказала пустеля. — Роками я доглядаю його здобич, годую її й напуваю рідкісними краплинками води. І ось, коли я тішуся, що виплекала щось у своїх пісках, сокіл кидається з неба й забирає створене мною.

— Але ж для цього ти й створила здобич, — відповів юнак, — щоб нагодувати сокола. Сокіл нагодує людину. А людина згодом дасть поживу твоїм піскам, де знову з’явиться здобич. Так влаштовано світ.

— То це — Любов?

— Так. Це те, що перетворює здобич у сокола, сокола в людину, а людину в пустелю. Це те, що перетворює свинець у золото й ховає золото в землю.

— Не розумію тебе, — сказала пустеля.

— Принаймні зрозумій, що у твоїх пісках мене чекає жінка. Тому я мушу стати вітром.

Пустеля якийсь час мовчала.

Тоді заговорила знову:

— Я дам тобі свій пісок, щоб вітер мав що розвіювати. Але сама я нічого не можу зробити. Звернися до вітру.

Повіяв легенький вітерець. Вожді спостерігали здаля за хлопцем, розмовляючи мовою, якої він не знав.

Алхімік посміхнувся.

Вітерець торкнувся юнакового обличчя. Він чув його розмову з пустелею, бо вітри підслуховують усе. Вони вештаються скрізь по світові, не маючи ані місця народження, ані місця смерті.

— Допоможи мені, — попросив юнак. — Колись ти приніс мені голос коханої.

— Хто навчив тебе говорити мовою пустелі й вітру?

— Моє серце, — відповів юнак.

Вітер мав багато імен. Тут його називали сіроко; араби вірили, що він прилітає сюди з тих країв, де багато води й де живуть люди з чорною шкірою. В далекому краї, з якого прийшов юнак, його називали левантом, — там вірили, що він приніс колись піски пустелі й бойові вигуки маврів. Можливо, в інших далеких краях люди думають, що вітер народився в андалузьких полях, де пасуться вівці. Та вітер нізвідки не приходить і нікуди не йде, тому він і сильніший від пустелі. В пустелі можна насадити дерева, навіть розвести там овець, але ніхто не здатен приборкати вітер.

— Ти не зможеш стати вітром, — сказав вітер. — Ми надто різні.

— Неправда, — заперечив юнак — Мандруючи світом, я навчився секретів Алхімії. Я маю в собі вітри, пустелі, океани, зорі — все, що створене Всесвітом. Нас усіх створила одна Рука, й усі ми маємо спільну Душу. Я хочу, як ти, сягати в усі куточки світу, перетинати моря, розвіювати піски, що ховають мій скарб, і переносити голос коханої.

— Я чув твою розмову з Алхіміком, — сказав вітер. — Він казав, що кожен живе власною Леґендою. Тому люди — не вітри.

— Навчи мене, як стати вітром хоча б на кілька хвилин, — попросив юнак. — Ми тоді поговоримо про надзвичайні можливості людей і вітрів.

Вітру було цікаво, бо він цього ще не знав. Йому хотілось про це поговорити, та він не відав, як перетворити у вітер людину. А він стільки всього вмів! Творив пустелі, затоплював кораблі, валив ліси й проносився містами, повними музики й галасу. Вважав, що нема йому меж, а тут цей хлопчина говорить ще про щось, що міг би вдіяти вітер.

— Це називається Любов’ю, — сказав юнак, побачивши, що вітер уже готовий поступитися. — Коли тебе люблять, ти можеш досягти усього на світі. Коли тебе люблять, не треба навіть розуміти, що діється, бо все воно діється в тобі, й тоді людина може стати вітром. Якщо, звичайно, вітер допоможе.

Вітер був гордий і його дратували слова юнака. Він почав дути сильніше, здіймаючи вгору пісок. Та зрештою мусив визнати, що, хоча й літав по цілому світу, так і не навчився перетворювати людей у вітер. І нічого не знав про Любов.

— Блукаючи по світу, я бачив, що люди, говорячи про Любов, часто дивляться на небо, — сказав вітер сердито, бо мусив визнати власну обмеженість. — Ти спитай у неба.

— Ну, то допоможи мені, — попросив юнак. — Розпочни бурю, щоб пісок заступив собою Сонце. Тоді я зможу дивитися на небо й не сліпнути.

Вітер дмухнув з усієї сили, й небо заповнилося піском, а замість Сонця залишилось ледь помітне золотисте коло.

У таборі важко було що-небудь побачити. Чоловіки пустелі добре знали цей вітер. Він звався «самум» і був гірший, ніж шторм на морі. Коні іржали, а зброю засипало піском.

Один із командирів звернувся до верховного вождя:

— Мабуть, з цим треба кінчати.

Вони вже ледве бачили юнака. Їхні обличчя вкривали сині запони, але в очах світився страх.

—Давайте призупинимо це, — підтримав інший командир.

— Я хочу бачити велич Аллаха, — відповів шанобливо вождь. — Я хочу бачити, як обернеться вітром людина.

Але він запам’ятав тих старшин, які виказали переляк.