Читати книгу - "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

залишив пiджак на стiльцi — нехай в разi запiзнення iмiтує його присутнiсть в офiсi — i поквапився до виходу разом iз колегами, котрi поспiшали до їдальнi.

— Ти не з нами? — запитав Дiттер. Саня хитнув головою:

— Дружина попросила дещо купити. Мабуть, не встигну пообiдати. Смачного вам!

Добре, що сьогоднi не так вже холодно, як вчора — можна пробiгтися через двi вулицi i в сорочцi. Спочатку забiгти до крамницi («Чорт забирай!»), виконати прохання Сонi. Головне — не замислюватися про його суть: дружина просила купити флюс — паяльну кислоту для спаювання срiбла i силiкатний клей для, як вона пояснила, вiдновлення жала паяльника. Все це йому було неприємно, дивно, незрозумiло i дратувало. Але краще так, нiж вона весь час говорила б про повернення чи згадувала б своїх львiвських подруг! Найважливiше — вчасно перервати потiк цих бажань i спогадiв, вони зараз нi до чого. Нехай бавиться, думав Саня. Погано лише те, що захоплення дружини таке... громiздке, некомфортне i не жiноче, а головне — безглузде. Краще б вона вишивала, малювала чи плела макраме. Жiнка, що проводить час з паяльником, — нонсенс, помилка природи. Багато жiнок займаються рукодiллям, вiдвiдують якiсь гуртки чи клуби, влаштовують благодiйнi виставки. Вишивання — чисте, охайне i жiноче мистецтво. I нiкому не заважає.

Добре, що Соня береже його нерви i не займається своїми дурницями у вихiднi, коли вiн удома. Адже вiн бiльше не сприймав цей жах i не милувався, як попервах: брудний фартух, скрючена спина, в одному оцi — збiльшувана лiнза, як у старого годинникаря, дим, сморiд. Жахливий задушливий запах розплавленого металу. Щоправда, треба визнати, брязкальця виходять непоганi — якiсь iз них Соня носить, деякi роздаровує, а решту розкладає по коробках. I де вона тому навчилась? Якби вiн вчасно спам'ятався, цього захоплення могло i не бути. Розслабився — i от тобi, маєш! Тепер доводиться купувати їй рiзнi прибамбаси, а це — зайвi витрати. Але вiн мусить їх робити, бо вiдчуває вiдповiдальнiсть.

Вiн взагалi, як людина вiдповiдальна, мусить нести цей тягар до кiнця. Адже вiдчуває певну провину перед Сонею. По-перше, за те, що колись наполегливо i настирливо вiдбив її у свого колишнього однокурсника Мишка, з яким Соня — ну, чого вже приховувати? — була з одного тіста. I вiн це чудово бачив: два «ботанiки», що весь час теревенять про книжки. Спочатку вiн навiть по-доброму пiджартовував над парочкою, поки не зрозумiв: йому конче потрiбна саме ця дівчина. Адже такої в нього ще не було — iнтелiгентної, милої, тихої, не вiд свiту цього. До того ж, такої гарної, витонченої i тихої-тихої, мов вода в озерi. У нього були самi мартопляски, як їх називала його бабуся, з якими вiн зовсiм не думав про одруження. Нi. Йому потрiбна iнша — надiйна, вiддана, негаласлива. Як вiн сам визначав — без понтiв, але з цiкавинкою. Щоб не було соромно показати в товариствi. А товариство вже мав досить круте, все зав'язане на спiльних бiзнесових iнтересах i прихованому змаганнi: чиє краще? Авто. Годинники. Прикид. Ну, i жiнки — як без цього? I Саня поки що програвав, був у пошуку. Хоча страшенно не хотiв штампiв — тих довгоногих бiлявок з цуциками пiд пахвою, в лискучих лосинах, зi штучною засмагою на штучних грудях, з якими парувалися колеги. У нього має бути щось особливе. Скажiмо, жiнка, що грає на... лютнi! А чом би й нi? Лютня — це круто, це щось з царини «запрєдельного».

Уявляв: ось збере вiн у себе солiдну компанiю на вечiрку в стилi раннього ренесансу або на китайське чаювання (зараз це модно!) — ну, i пiд кiнець вийде ВОНА: в кiмоно, з високою зачiскою, без жодного грама косметики на блiдому юному обличчi, звiсно — без цуцика, мовчки сяде на шовкову подушку бiля його нiг, вiзьме до рук лютню... I Федотич, дарма, що народний депутат, рота роззявить: його третя пасiя хiба що цицьками може похвалитися. А тут — лютня! I сором'язливий погляд — у пiдлогу: тихе болiтце з бiсиками. А бiсики неодмiнно мають бути! Тiльки прихованi, для одного Санi.

Або таке: пiсля сауни заваляться всi в бiльярдну (щоправда, бiльярдної у нього поки що немає, але стiл вже замовив — у велику вiтальню влiзе), там все, як належно — роги по стiнах, морди кабанячi, горизонтальнi дубовi полицi з рiзними сортами вина, вiдерця з охолодженим шампанським, освiтлення в стилi хай-тек. I — зелений стiл з трикутником, наповненим рiзнобарвними кулями для «американки», посерединi. А ще полицi — там кулi для «росiйської пiрамiди» — важчi, солiднiшi, не для «чайникiв», що пiсля сауни розважаються «пулом». Киї з iнкрустацiєю, але без наворотiв, у стриманому стилi.

Розмови, крижаний брют. Ну i, звiсно, вся увага на цей «рояль в кущах» — зелений стiл: «Партiю?». А вiн скаже: «Авжеж! Тiльки я гравець, вибачайте, нiякий. Якщо ви не проти, пане Василю, зiграє з вами моя найкраща половина». «Тобто?» — не зрозумiє Василь Мартинович, дарма, що в держобладмiнiстрацiї земельними дiлянками розпоряджається. А вiн так загадково посмiхнеться i на дверi гляне — а за ними вже ВОНА напоготовi: в чорних вузьких брючках, бiлiй сорочцi з рюшами, вся, мов тростинка чи наїзниця, на руках — тонкi довгi лайковi рукавички. Випливає з дверей — знову ж таки — скромний погляд вiд пiдлоги не вiдриває, вiї пiвщоки затiняють i каже рiвним тихим голосом:

— Снукер?

I Василя Мартиновича кондратiй хапає за одне причинне мiсце: «Це ваша дружина?!!». I Саня знизує плечима — а хто ж ще може бути? Коханок не тримаємо, не те виховання!

А тростинка в рюшах знову снукер пропонує i на Саню дивиться запитально: чи все правильно? А Саня кидає нiби мiж iншим, недбало:

— Моя дружина тiльки снукер визнає.

I бачить, як червонiють щоки пана Василя: вiн про цей снукер анi сном анi духом! Тiльки i знає, що «пул» та «американка» пiд горiлочку.

I починає його бiльярдна богиня розповiдати правила гри. I всi завмирають, хапають повiтря ротами, мов риби на пiску, адже їхнi дебелi чи довгоногi тiльки про дiамантовi бали чи ганчiрки теревенять. А тут — «брейк», «сенчурi-брейк», «перша фаза», «друга», Джо Девiс, Стiвен Хендрi.

I перший удар — тримаючи кий поза спиною.

Повний снукер! Удар пiд дих. Усiм без винятку!

Отже, у нього, Санi, все має бути вишуканим, карколомним, за вищим розрядом, щоб це всi бачили i дивувалися, як це йому