Читати книгу - "Генерали імперії"

отого «Петрику» і розтанув, як віск на сонці. Та й повірив на якусь мить, що тепер у них і справді почнеться нове життя, бо жіночка таки нарешті схаменулася. І в тому новому житті він буде Петриком, а вона — Хросенькою, як колись. Як тоді, в Чигирині, коли сяяв місяць уповні, а вони сиділи в садку і слухали солов’я, і він її трепетно пригортав до свого серця…

Наївний! Єфросинія в перший же вечір по приїзду до Москви, почавши з манюнього-манюнього корячка, так напилася, що він і отямитись не встиг, як вона вже була готова, що вже більше й не вихмелялася, а тільки додавала ще і ще…

І Петро Дорофійович так і не міг збагнути у своєму московському житті: одружений він чи ні? Має жінку (так мовби ж має), чи все ще одинакує? Виходило, що таки одинакував — при живій жінці, яка до того ж була поруч. Жили мовби ж в однім будинку, принаймні під одним дахом, в однім дворі іноді здибувалися, а удвох наодинці, не кажучи вже про спільну постіль, як то подобає жоні та чоловіку, так за рік жодного разу й не були. Єфросинія за рік так і не змогла вихмеліти і бодай згадати, що в неї є чоловік, як знову напивалася. А з упитою — не розмова. Та він і говорити з нею, постійно під хмелем, не хотів. І тим більше, сприймати її як жінку (п’яна жінка — що може бути огиднішим?).

Махнув рукою — пропаща! Ума їй не вставиш, на добрі слова не звертає уваги, а зв’язувати їй руки не будеш. А не дай випити — таке вчинить, що хоч хапай шапку та хутчій тікай з хати у світ за очі!..

Спали в різних помешканнях, тижнями, бувало, не бачились. А коли й здибувались, то від неї, запухлої, закудланої, передчасно зів’ялої й постарілої і наче вичавленої, несло таким перегаром, що він волів би її краще й зовсім не бачити. І на чім світ стоїть кляв царя, якому раптом забандюрилось привезти до Москви ще й Хроську…

Та вона чоловіка вже й не потребувала — вина вистачало. У неї з’явилися московські подруги, такі ж ханиги, як і сама, московки до краю зіпсуті, і ті любительки дармового вина заміняли їй все — чоловіка, сім’ю і світ Божий…

Як він не намагався їх позбутися (навіть царські стрільці, що за ним чи не назирці ходили, не могли впоратися з любительками Бахуса) — марно. Зриваючи і без того вже зірваний голос, кричала запухла Хрося:

— Тебе забрали москалі в свою Московію, що не слухався її, не корився — так тобі й треба! А мене за що сюди загребли? Нащо ти бігав до царя, щоб мене в Москву привезли, га? Я, може, з горя-біди п’ю. Бо в неволі. Додому хочу! — кричала на пів-Москви, хоч насправді їй все одно було де пити, — в Сосниці чи в Москві. — Вези мене до матінки додому!

Хоч матінка її вже давно була на тому світі.

Йому вже йшов 53 рік, все він на той час втратив: владу, сім’ю і що найважливіше — Батьківщину. Шкода було і дружини пропащої, і самого себе. Теж, здається, пропащого. Все лишилося в минулому, попереду тільки неволя, гірке відчуття програшу, чужа йому Москва, чужий цар, в чиїх холопах він має вік звікувати, і п’яна жінка під боком — справді, ворогу такого не побажаєш.

Пропаща дружина, пропаща справа, якій він служив, і сам пропащий. Україна потихеньку починала засинати в московській неволі, по її містах і містечках сиділи московські воєводи, які й стали справжніми правителями України, перехрещеної на Малоросію… Дожилися.

Рідний Чигирин лежав у руїнах, Самойлович сидів у Батурині та злякано пересилав у Москву листи, що їх з Москви надсилав йому Дорошенко, все ще вірячи — з останніх сил вірячи, — що український гетьман щось-таки може… Марно!.. Гетьман сам доживав останні свої роки на волі, хоч і під наглядом московських воєвод, а попереду його чекало ще гірше від того, що випало йому, Дорошенку…

Останнім часом про Дорошенка ніби забули в Кремлі, та й дяки Малоросійського приказу не докучали йому, як раніше — чи набрид він їм, чи вони певні, що він уже ніде не подінеться, він уже сидить надійно в їхніх силках…

Аж раптом згадали й за нього. У зв’язку з чим? Вирішили його подалі від Москви запхнути. Восени 1679 року до нього з’явився дяк Бобінін (заступник Ларіона Іванова, «опікуна» його) і повідомив полонянику новий царевий указ:

— Цареві відомо учинилося, що Пйотр Дорошенко терпить скруту в їжі та питві, а тому, зласкавившись над оним, цар призначає його своїм воєводою у Великий Устюг…

Для Петра Дорофійовича це було повною несподіванкою. Яким воєводою? Де той… Великий Устюг?..

Дяк відповів, що од Москви буде 600 верстов, але, поспішно додав, городок славний, многолюдний…

— Але ж цар обіцяв мені свою ласку…

— Цар і ощасливлює тебе своєю ласкою. Устюг — місто вигідне для кормлєнія…

Він тоді відмовився, назвавши це новим засланням на край світу християнського, але не минуло й кількох днів, як йому раптом запропонували поїхати… Теж воєводою, тільки вже у якусь В’ятку. Хотів було відмовитись — от причепилися зі своїм воєводством! Потрібно воно йому, як корові сідло! — хотів і… раптом несподівано для самого себе погодився. Спокусили платнею — 1000 рублів на рік. Та й набридло в дяків Малоросійського приказу канючити на прожиття. У В’ятці ж врочили йому сталу платню. І він дав добро. У В’ятку — то й у В’ятку, хоч і до чорта на кулички, аби лишень мати хоч якийсь заробіток. Керував Україною, покерує і якось В’яткою — чи й не дивина!

В’ятською землею (незалежною від московитів, як і від суздальських та ростовських князів) звався край у басейні верхньої та частково середньої течії ріки В’ятка. В VI-Х століттях там, крім в’ятичів, ще й інші племена жили, російське поселення там виникло лише в другій половині XIV століття в середній течії В’ятки. В’ятичі довго залишалися в’ятичами, не піддаючись асиміляції. Їхній союз племен тримав територію в басейнах річок Оки, Угри і Москви та у верхів’ях Дону. Займалися землеробством, скотарством, мисливством, рибальством. У XII столітті в’ятську землю внаслідок міжусобиць поділили між собою суздальські та чернігівські князі, а вже в XIV столітті Московське велике князівство, чия столиця Москва теж знаходилась на в’ятській землі, окупувало весь в’ятський край і назавжди