Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

кілька хвилин почувся голос Омелька:

– Весла в човен!

Човен, пройшовши з оглушливим шелестінням ще кілька сажнів, спинився.

Богун сидів, невидющими очима поглядаючи перед собою. Його плечі важко здіймалися у такт диханню, і лише зусиллями волі втримував себе Іван, щоб не впасти з лави, настільки виснаженим почувався. Перед собою побачив спітніле обличчя козака, поряд з яким веслував.

– Молодець! – говорив той, сам важко переводячи дихання. – Ти витримав. Молодець!

Чайка знову зрушила з місця, заглиблюючись в очерети, підштовхувана ратищами козацьких списів. Вдалечині знову загриміли гарматні постріли, та за хвилину затихло. Через кілька хвилин такої подорожі наосліп козаки несподівано для себе почули тріск очерету і плюскіт. Навкруг Івана заклацали курки мушкетів. Не гаючись, він дістав з-за пояса пару пістолів і теж звів на них курки. Однак дуже скоро з'ясувалося, що тривога марна. У променях ранкового сонця показалися з-поміж заростей ще дві чайки.

Коли Богун підійшов до Омелька, той саме підраховував втрати. Вони, попри очікування Івана, виявилися не такими й важкими. Двох козаків було вбито наповал прямим влученням ядра, ще кількох поранено трісками дубових дощок, що розлетілися навсібіч від удару ядра. Тепер поранених дбайливо перев'язували товариші. Двоє загиблих запорожців, укриті кров'ю і пошматовані, лежали на дошках чердака, притягуючи до себе погляд Івана. Йому ще ніколи не доводилося бачити такі понівечені тіла, тому тепер їх вигляд був для нього чимось неймовірно диким, брутальним по відношенню до урочистості смерті. У тому світі, де йому доводилося жити раніше, смерть не була рідкою гостею, вона чигала десь поряд, його з дитинства привчали сміливо поглядати їй в очі та з презирством ставитися до власного життя. Але то були лише пусті слова. Нехай сповнені життєвої правди, патріотизму і поваги до козацького укладу життя та смерті, але все ж слова. Тепер вони набирали реального змісту. Страшного, з пошматованої плоті, жовтих уламків кісток і нутрощів, вивалених назовні. З крові, яка, змішавшись з водою, була всюди. Навіть та вода, яка прибувала в човен, все ще зберігала криваво-червоний колір.

Через лави, наближаючись до Івана і Омелька, переступав запорожець, поряд з яким Івану довелося веслувати. Тепер він упізнав того. Ним виявився козак середніх літ з посивілим передчасно оселедцем на ім'я Крутій. Мовчки підійшов до Омелька. Курінний витримав його похмурий погляд.

– Хто? – нарешті запитав Крутій.

– Піскорський і Недригайло.

Крутій похитав головою.

– Дісталося вам, братчики. Ох і дісталося! Так, аби святий Петро впізнав.

– Упізнає, – відрізав Омелько. – Будемо ховати тут. Давайте, завертайте в китайку і за облавок. Панахида буде, коли повернемося, зараз маємо живих рятувати.

Погляд Омелька впав на Івана.

– А йди-но сюди, козаче, – примружився він. – Бачу, голубе, ти теж подарунка від бусурман маєш.

Лише тепер Іван побачив досить велику тріску, яка застрягла в нього в плечі.

– Пусте, – спробував відмахнутися Іван.

– Я тобі, босяку, дам «пусте»! – заходився оглядати Богуна Омелько. За хвилину підкликав Нечая, який неподалік допомагав конопатити щілини в облавку пошматованим на стрічки зеленим оксамитом. – Тягни полотно на пов'язку, горілку, порох!

Удвох Омелько з Нечаєм швидко витягай тріску, залили рану горілкою і перев'язали чистим полотном. Омелько замішав пучку пороху з чаркою горілки і простягнув Іванові:

– На, випий.

– Але ж…

– Випий!

Богун підкорився. Омелько тим часом обдивився ґулю в нього на голові.

– Не нудить? – запитав стурбовано.

– Ні… Та добре все! – Іванові стало соромно, що курінний так прискіпливо допитувався про його стан. Неначе дитину!

Омелько коротко змахнув головою і відійшов. Скоро човен ледь відчутно здригнувся – до них підійшла ще одна чайка, друга повільно наближувалась, майже невидима за очеретами.

– Агов! – неголосно покликав Омелько. – А кого маєте за чайкового отамана?…

До місця збору, яке заздалегідь призначив, побоюючись саме такого збігу обставин, завбачливий Соколець, вирушили надвечір. Перед цим латали пошкоджену чайку, розшукували в очеретах розрізнене військо і лікували поранених. До вечора на байдаку в Омелька помер ще один поранений козак. Тихо, без стогону і крику злетіла сувора душа запорізького лицаря у височінь. Не було над ним плакальниць. Не цілували захололі вуста дружина чи діти. Не взнали дорогої могили старенькі батьки. Помер козаченько… знайшов спокій, як і попередніх двоє, серед смердючих очеретів. Похмурі побратими його підняли над облавком обважніле, закутане в криваво-червону китайку тіло і шубовснули не гаючись у темну глибочінь.

Чиста душа…

Козаче! Запорожцю, линь до Бога. Запитай, запитай його! Чи потомки згадають вдячним словом славу сього лицаря та праведну смерть його, чи не згадають? Чи плюнуть отрутою презирства в невидющі очі? Чи засміються і скажуть: «За золотом, сріблом, немов розбійник, пішов ти туди, за можливістю курити в шинках, горілку кружляти. Грошей хотів? Людей убивав? їв-пив на крові?!»

Не зрозуміти тобі, невдячний потомку! Продав ти душу спочатку Польщі, потім Москві… Навіть тепер, на початку двадцять першого сторіччя, цураєшся коренів своїх. Господи святий, не дай їм спаплюжити! Наведи на істину й прости тих, хто за незнанням і недолужністю власною іудами нації козацької стали. Забули, що є вони народом сильним, волелюбним та гордовитим. Народом, історія якого налічує тисячоліття, а культура і мова є багато вищою за культуру і мову шанованих ними азійських загарбників України. І можливо, тоді вони зрозуміють: кожен запорожець загинув за них! Кожен бажав жити і радіти сонцю, дихати свіжим подихом степу, того самого степу, де проживають тепер невдячні потомки. Але кожен без жалю віддавав життя за ідеали, забуті такими потомками:

Слава.

Воля.

Україна.

І хіба їх не досить для того, аби віддати життя? Хіба запорожці робили це марно?

Тож жаль бере автора, коли він поглядає на вас, сучасники. Ви не схожі на них. Ви смієтесь з національних гординь, рідної мови. Ви намагаєтесь жити, немов чужинці, перетворюючись на чужинців серед власної землі. І тому інколи немає бажання вважати за правду те, що діється навкруги…

Серед темряви наступної ночі Прогноївську косу залишили шістдесят чотири чайки. Тепер козаки не мали потреби боятися ворожих гармат. Тепер вони вселятимуть страх у душі людей. Попереду, невидимі за сотнями верст чорноморських просторів, лежали райські береги Анатолії. Там очікувала на них військова слава, здобич та помста.

III

І Анатолія здригнулась. Умилися кров'ю міста і містечка, окутались димом пожеж. Настала страшна помста за татарські набіги на Україну, за кров та сльози нещасних невільників, що їх тисячами гнали до Криму і далі, у найвіддаленіші куточки Османської імперії. Запізнилися гінці сілістрійського паші, який першим відчув на собі наслідки козацьких відвідин разом з мешканцями болгарського побережжя. Гуляють шайтани морем,