Читати книгу - "Ольвія"

колосяться, а життя іде – з радощами і печалями, з щастям і бідою, – йде життя, і в цьому, мабуть, і є вічність, і безсмертя роду людського, і життя у білому світі…

Неподалік Останньої дороги поховав Керікл свою Лію.

Вона заступилася за раба – геть сивого вже діда, котрого на вулиці бив палицею господар, приказуючи:

– Будеш швидко повертатися, стара черепахо?! Будеш?! Чи ти тільки до їжі прудкий, а як до роботи, так відразу ноги тягнеш? Ось тобі!.. Ось!..

І лупив палицею старого по голові, і від того біла борода раба почала червоніти.

– Не смійте! – крикнула Лія, котра саме проходила мимо. – Він же людина, а не худобина. І до того ж старий.

– Не розпускай язика, – скрива озвався господар того раба. – Ти така ж рабиня, як і мій ледар. Хоч з тобою і спить полемарх. Геть звідси!..

І вдарив її палицею по голові.

І від того удару на очах у всіх людей у неї наче обірвалася в грудях якась ниточка…

Лія повернулась до полемархового будинку бліда, тільки губи тремтіли. Вона не промовила жодного слова, лягла, відмовилась їсти і на третій день померла, так і не розтуливши покусані до крові уста.

День видався погідний, сонячний, як ховали Лію. Керікл востаннє надивлявся на свою дружину і думав про те велике щастя, яке вона подарувала йому.

«Але щастя завжди ходить у парі з нещастям, – гірко думав він, утішаючи себе, і не міг утішити. – Хто був щасливий, той неодмінно мусить побути і нещасливим. Бо добро іде слідом за злом і навпаки. Як правда ходить із кривдою. Але я був щасливий, тому й горе прийму як належне».

Яму було викопано глибоку, простору. Дно застелили циновкою – вічною постіллю тих, хто йшов у «царство тіней».

Біля небіжчиці поставили, як і годиться, посуд з їжею, поклали люстерко та глиняний кухлик для пиття.

Кулаки в Лії були стиснені, вона й померла із стисненими кулаками, і так її і в яму поклали. І вже у ямі Керікл просунув їй між закляклі стиснені пальці монетку.

– Це плата Харону, – сказав тихо, – плата за те, що старий перевезе тебе на човні через підземну річку забуття у «царство тіней».

І накрив її своїм плащем.

Йому подали руку, він вибрався з ями, постояв із схиленою головою, а потім кинув на груди Лії і жменю землі.

І яму швидко загорнули, і в некрополі з'явилася ще одна могилка…

П'ятнадцять літ минуло звідтоді.

Сидить Керікл у затишному дворику й тихо радіє: син приїздить. Його стрункий білявий хлопчик з блакитними очима. Навчався в Афінах різних наук.

Коли б то Лія була жива…

Із некрополя повертаються слуги.

– Господарю, – вклоняються, – срібну чашу з вином ми поставили на могилі господині.

– А що ви сказали господині?

– Ми сказали: господине, твій муж Керікл ласкаво запрошує тебе у дім на банкет з нагоди повернення сина Ясона. І тільки мовили, як з-за могили знялася чайка.

– І куди вона полетіла? – швидко запитує Керікл.

– Кигичучи, вона полетіла до лиману і зникла в небі.

– Добрий знак, – зрадів Керікл. – Лія полетіла у море зустрічати свого сина. Щасливого тобі лету, ластівко моя!

І збуджено додає:

– А таки гарно у світі жити!

Та нараз зупиняється посеред двору й обхоплює голову руками.

– Але що я скажу йому? Що я скажу своєму синові, як він, переступивши поріг, запитає про Ольвію? – майже кричить Керікл, і слуги злякано ховаються в будинку. – Що Родон віддав дочку скіфському вождю, щоб зміцнити стосунки греків із скіфами? Ясону що до того зміцнення тих стосунків? Він же без Ольвії життя свого не уявляє… Чи знайдеться у нього сила волі, щоб збороти біль і відчай збороти? Чи зрозуміє він, що Родон вчинив так не з власної забаганки, а з вищих інтересів?.. І що до тих вищих інтересів міста моєму синові, моєму хлопчику?

Вигукував і не знаходив відповіді, і ясний день став меркнути йому, а радість згасати…

Розділ четвертий

Краще б я зовсім не повертався!

В Афінах йому було знамення.

Довгих два роки, допоки він навчався, туга за далекою коханою не полишала його й на мить. І навіть славетна, знана на увесь світ чарівна столиця сонячної Еллади не могла розвіяти його сум, що терзав серце чимдалі, тим пекучіше. Не мав друзів, бо любив самотність, і часто після навчання одиноко блукав безлюдним берегом моря чи сидів на камені і линув думкою туди, де на околиці цивілізованого світу, на березі іншого, Гостинного, моря є місто, і дівчина, що носять одне, найдорожче йому ім'я: Ольвія. Коли йшов за місто, до моря, то в шумі прибою, у посвисті далеких вітрів йому вчувався тихий і ніжний голос коханої, і він схоплювавсь, і здіймав руки до неба, дякуючи богам, що дарували йому голос Ольвії.

Одного надвечір'я, коли в посвисті вітру вчувся йому дорогий голос коханої, Ясон сів у рибальський човен, який знайшов на березі, і поплив у відкрите море.

«Хоч трохи, а все ж таки побуду ближче до Ольвії», – подумав він, налягаючи на весла.

Тихе і ласкаве море – ані хлюпне, ані зітхне… Наче заснуло, заніміло, тільки десь там, на обрії, гудуть далекі вітри, приносячи йому голос коханої. Втомлене сонце поволі котилося до обрію, готуючись пірнути на спочивок у зеленаву глибінь.

Із берега йому кричали рибалки і махали руками, щоб він негайно повертався, ще й показували на червоні смуги призахідного неба, та Ясон, думаючи про кохану, не чув їх і не бачив. І рибалки, махнувши руками, заходилися витягувати свої човни подалі на берег, куди не міг дістати прибій.

Ясон так замріявся, що незчувся, як і заплив далеко.

Зненацька тихе і ласкаве море потемніло, запінилось, загоготів-завив вітер, і навіженими звірами пішли хвилі…

Не встиг Ясон й опам'ятатись, як закрутився вихор, вирвав з його рук весла…

Новий, ще дужчий, рвучкіший порив вітру перекинув човен, і Ясон опинився у воді. Коли він випірнув, випльовуючи солону воду, човна не було… Всюди море, море і море… Ясон злітав на хвилях і з кожним злетом з тугою і відчаєм дивився на далекий, недосяжний берег… І – жодного вітрильника на обрії!

Ошаліле море бушувало недовго і стихло раптово. Погудів кудись вітер, вгамувалися хвилі, море знову зробилося тихим та мирним. Шквал зник, як його й не було, і поніс із собою човен.

А берег утікав, берег залишався далеким і наче танув, зменшувався на очах. Ясон відчув,