Читати книгу - "Хотин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Андрій і Яцько пильнували Сагайдачного, а останні дві години Кульбаба їхав зовсім поряд із ним, боячись, що гетьман не втримається у сідлі. Сагайдачний час від часу майже непритомнів, але допомогти собі не дозволяв.
Кров цівкою юшила, заливала дорогий одяг і фарбувала у червоне білий бік коня.
— Пане гетьмане, так не можна! Треба спинитись і перев'язати вашу рану! — не витримав нарешті Андрій.
Сагайдачний поглянув на нього каламутними очима і нічого не відповів. Але потягнув за повід, зупиняючи коня.
— Добре, — промовив він згодом, — від бусурман, здається, відірвались.
Андрій миттю зіскочив з коня і допоміг гетьманові опуститися на землю.
— Зараз, батьку, зараз! — він повернувся до Яцька, — Яцьку, там десь наша торба. У ній горілка і чиста тканина, давай все сюди!
Андрій, намагаючись менше дошкуляти пораненому, розрізав ножем рукав і заходився розглядати рану.
— Що там? — підняв голову Сагайдачний.
— З пістоля вас, батьку. Куля, як горіх. Кістку роздроблено. Зараз промию і перев'яжу, а ви поки ковтніть, це вам сили додасть. — Він простягнув принесену Яцьком фляжку.
Сагайдачний зробив кілька ковтків.
— Добра оковита, козаче! Будеш?
— Ні, що ви! В поході не вживаю. Це так… На такий випадок, як зараз.
— Ну-ну! Не патякай. Випий і малому дай, нам усім сили додати не завадить.
Андрій, не сперечаючись, приклався до баклаги. Горілка обпікала нутрощі й справді долала втому. Простягнув Яцькові. Молодик, випивши, скривився й довго нюхав рукав свитки. Сагайдачний уважно роздивлявся свою скалічену руку. Куля пройшла навиліт, вирвавши на виході добрячий шмат живого тіла. Крізь рвані краї було видно поламану кістку. Він підкликав Андрія.
— Давай, козаче, в'яжи й будемо рухатися далі.
— Що ви, батьку! — замотав головою Кульбаба. — Вам перепочити треба!
Сагайдачний, тамуючи стогін, піднявся на ноги.
— Не мели дурниць, синку, я ще не таке на своєму віку бачив… Їхати треба!
Андрій кинувся до Сагайдачного, тримаючи в руках відріз білого полотна й чарку з горілкою.
— Сядьте! Поїдемо, як скажете, тільки зараз сядьте. Кров так і цебенить!
Сагайдачний опустився на повалене дерево й більше не сперечався. Мовчки позирав на Андрія, що вміло обробляв рану.
— А ти справний, дарма що молодий. Давно козакуєш?
— Восьмий рік.
— А як опинився?
— На Січі?
— На Січі.
— Та так, від татар утік, мурзака зарізав. Куди ще мав, як хату спалили. Батько на Січі був, та убили вже…
— Біда нашим людям!
— Біда, батьку.
Сагайдачний дивився кудись у далечінь та думав про щось своє. Нарешті мовив, підвищивши голос:
— Так! Багато біди вони нам завдали. Але знай: кривавими сльозами вмиємо. Як баранам, тельбухи випустимо, й не одному! На цьому я завжди стояв!.. Нам би ось до війська дістатися, не згинути тут невідомими. А там, дасть Бог, ріками пустимо крові нечестивої. Омиє, омиє вона земельку, що на неї вони зазіхнули!
Десь у верхів'ях дерев затріпотіла крилами наполохана птаха, перериваючи схвильовану мову Сагайдачного.
— Усе, — нарешті сказав Андрій. Він обережно промив рану, перев'язав її тугою пов'язкою. Поверх полотна наклав дерев'яні лубки й міцно перетягнув.
— Як міг, зробив, — сказав він, розглядаючи свою роботу.
— Добре зробив, дякую. Будемо вирушати.
Сагайдачний рвучко піднявся, але одразу похитнувся на нетвердих ногах.
— Може, все ж відпочинете? — Андрію шкода було бачити, як мучить себе немолодий уже Сагайдачний.
— Не можемо. До табору треба! Часу обмаль… А йди-но сюди, малий, — підкликав він Яцька, — допоможи.
За допомогою Яцька Сагайдачний виліз на коня.
— Давайте, запорожці, не відставайте! — вигукнув він, поганяючи стомленого жеребця.
Майже годину їхали мовчки. Сагайдачний міцно зціпив зуби, приховуючи біль. Андрій мовчав, не наважувався почати розмову першим. Нарешті згадав щось і запитав Яцька, для того лиш, щоби розрядити напруження:
— Яцьку, а де ти шаблю взяв? У тебе ж не було.
Яцько розгублено закліпав очима. В очах спалахнув жаль.
— У турка, — невесело протягнув він, — його козаки на списи підняли, от він із рук і випустив. А я впіймав!
— От непослух! Я тобі де казав бути?!
— Та я… усі ж билися!
— Ну, бились. А де ж тепер шабля?
— Впустив! — гірко зітхнув хлопчина.
— Це ти тому такий кислий?
Яцько мовчки хитнув головою.
— Молодець, малий, — повернувся до них Сагайдачний, — буде з тебе добрий козак. А шаблю іншу знайдеш, коли час прийде.
Яцько почервонів. Краплини чужої крові, що так і не встиг змити, виглядали на хлопчачому обличчі, як ластовиння. Це помітив Сагайдачний.
— Тобі б навчатися, хлопче, а доводиться лише меч із ранніх літ у руках тримати… Подобається на Січі? — похитав він головою.
— Дуже! — вигукнув Яцько і знітився. Те, що батько Андрій із такою пошаною ставиться до цього сивобородого шляхтича, вселяло в душу хлопця відчуття благовійного страху перед ним.
— Яцько молодець, — озвався Андрій, — там, у печері, як справжній козак тримався. Пораненим допомагав, мушкети заряджав. Підросте, славний запорожець буде.
Сагайдачний не відповів. На його поблідлому обличчі блукав болісний вираз, що його шляхтич усіма силами намагався приховати.
Їхали цілий день, кілька разів спиняючись на перепочинок, і частину ночі. Нарешті у яскравому світлі місяця заблищав Дністер. За широкою стрічкою води крізь темряву проглядали вогні великого табору. До нього було зовсім близько, чулося навіть далеке іржання коней. Хвилину подумавши, Сагайдачний вирішив переправлятися. Цього разу помилки бути не могло — перед ними козацький табір. Нічний вітерець доносив сумний голос кобзи і неголосний спів:
Ой, полем, полем килиїмським,
Та шляхом битим ординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться він ні огня, ні меча,
Ні третього болота…
Невесела пісня, що її виводили низькі чоловічі голоси, умить звеселила трьох подорожніх.
— Ой, братики! Братики мої любі, нарешті знайшли вас, волоцюг! — вихопилося в Андрія.
Тихо зайшли у воду й попливли, тримаючись за коней. Андрій з Яцьком весь час допомагали Сагайдачному, який не міг пораненою рукою ні гребти, ні триматися за луку сідла. Час від часу Сагайдачний стогнав, міцно зціпивши зуби. Широка річка неквапно несла свої води, і легкий вітерець допомагав змученим козакам — на застиглому дзеркалі води не було ні найменшої хвилі. Коні напружено форкали і стрімко скорочували відстань до берега. Від могутніх копит по воді розходилися невеличкі коловороти. Через півгодини ноги намацали слизьку глину річкового дна. Коні й люди стріпували із себе струмки холодної води.
Сагайдачний скочив на коня і повернувся до Андрія.
— Дякую тобі, козаче. Знай: я тепер твій боржник.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.