Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

Барабаш, вихований вже у Франції і повністю асимільований, незважаючи на палку любов, відмовляється від шлюбу з родовитою француженкою, інстинктивно відчуваючи прірву, яка, попри все, розділяє їх. Ця найгостинніша, найліберальніша раса є водночас найексклюзивнішою, найменш толерантною.

Силуети другорядних постатей здебільшого створені шаблонно, за певними вже відомими характерологічними схемами. З психологічного погляду цей роман не є новаторським чи сенсаційним. Лише перипетії почуттів Анки містять нові особливості, що підкреслюють незалежність від усталених рецептів опису.

Роман позбавлений пристрасті, драматизму, напруги, події та перипетії затуляються якоюсь монотонністю й неважливістю, але саме це надає книзі специфічної атмосфери. Авторка показує, що поняття рідного краю, батьківщини — це не штучно роздуті фрази, вони становлять необхідну частину життя, відсутність якої згубно впливає на людську психіку. Письменниця не аналізує цього явища — лише демонструє його непрості наслідки. Всі ці позбавлені батьківщини люди хворіють на невизначену недугу, яку марно намагаються виявити й локалізувати.

Переклад дуже добрий.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1937, nr 30 [аналіз знаменитого, перекладеного кільканадцятьма мовами, неодноразово нагородженого (зокрема, нагорода конкурсу All Nations Prize Novel Competition, Лондон, 1936) роману угорської письменниці Йолян Фьольдеш (1902—1963) за назвою «Вулиця Кота-рибалки» (у польському перекладі «Ulica Kota Rybołówcy»), перекладеного Режьо Шіллєй, виданого книжницею „Atlas” (Львів, 1937)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942…, s. 157.

Перекладна проза

Коли читаємо першу половину книги, складається враження, що авторка хоче показати нам механізм кар’єри, що, як і багатьох сучасних письменників, її увагу привертає явище підкорення життя сильною особистістю, таємні змови й порозуміння, до яких вдається надлюдська доля з людською волею й розумом — проблематика й містика успіху. Коли читаємо далі, бачимо однак, що цей досконалий аналіз явища кар’єри є для авторки лише засобом для вирішення важливішого завдання, що від окремого випадку вона прямує до більш універсального аспекту, до свого роду повного діагнозу життя й долі людини.

Люсьян Даґерн, передчасно подорослішала дитина повоєнного покоління, дуже рано приходить до чіткого й тверезого розуміння системи сучасного життя, невблаганного механізму, який прирікає мільйони людей на безплідне існування на дні суспільства, і, переповнений відразою до ролі експлуатованого, з усією силою юначого максималізму визначає собі в цій системі місце на вершинах. Вільний від сентиментальних ілюзій, знаючи лише один романтичний жанр — романтику гри, інтриги й політики, він чітко бачить, коли треба докласти всю енергію, кинути на ваги всю мужність, нещадність і волю до перемоги, щоб підпорядкувати собі механізм життя. Він схильний до цього за своєю природою. Володіє тією постійною зосередженістю, тією високою напругою, що характерні для досконало функціонуючих інструментів. Авторка слушно підкреслює, що ціною переваги таких людей стає їхня внутрішня пустка, відсутність почуттів, внутрішня байдужість. Бачимо Люсьяна, гнаного запалом волі вирватися з обмеженості своєї убогої екзистенції, який спритністю, запеклою наполегливістю, щасливою випадковістю досягає успіху за успіхом на шляху до підкорення життя.

Однак допускається істотної помилки. В нетерплячці змити з себе тавро меншовартості, яке вбачає у всіх симптомах й інстинктах сентименталізму, серця та людських слабкостей, він, як виявляється, занадто поспішно викреслює з життєвого рахунку позицію почуття — ще перед тим, як життя дозволить йому пізнати вагу й діапазон цієї струни людської душі. Він прорахувався із мірою сил власної природи, і природа жорстоко мстить йому за це. Біля самої мети, досягнувши того, чого прагнув, на порозі подальших успіхів, він відчуває пустку, розчарування, розпад у самій серцевині своїх прагнень та амбіцій. Пізнає ілюзорність успіхів, внутрішню нікчемність цілей. Приходить відповідь приглушеного почуття. Люсьян закохується у дружину свого приятеля — звичайну жінку, покривджену життям і нещасну; закохується фатальною й нещасливою любов’ю, і вперше в житті кохає без розрахунку, всупереч усім своїм амбіціям, уперше з болісним відчуттям слабкості й нікчемної залежності від коханої істоти. І в цій слабкості, в цій відмові від пихи, у визнанні любовної катастрофи він уперше знаходить повноту щастя. Власне в тому, чого він усе життя соромився, з чим жорстоко боровся в собі — у слабкості, залежності, прийнятті власної поразки приховувалася суть його життя, в ганьбі відкинутої любові містилося джерело його глибокого й гіркого щастя. Оте сильне відчуття трагізму кохання, майже релігійне ставлення до цієї могутньої стихії споріднює авторку цієї досконалої книги із Зоф’єю Налковською, на яку вона багато в чому схожа.

* * *

Це роман про нову жінку. Вона давно передчувалася, її прихід пророкувався, передбачалися форми її існування. Література останніх сорока років з напруженою увагою схиляється над цією ретортою, в якій вона готується й формується з усіх інгредієнтів часу. Намагалися штучно прискорити її розвиток, передчасно вивести її з реторти в комплекс тез та ідей, наказували жити й рухатися цим анімованим рецептам. Анґе Зайдлер обирає інший шлях індукції і спостереження. Вона переконана, що нова жінка вже живе й бореться посеред нас — треба тільки вміти побачити її, відгадати її співчутливим розумінням. Побачити не як виняткове, виплекане на інтелектуальних вершинах явище, а присутнє всюди довкола нас — на бруківці великих міст, де вона, в дешевій елегантності своїх суконь, поспішає молодим, швидким кроком співробітниць великих журналів, фабрик, офісів: у мільйонах осіб ця нова істота без патосу й високих слів бореться за нову форму життя й людської гідності. Ще не розуміючи саму себе, але сміливо довіряючись власним інстинктам, вслухаючись у свою найглибшу сутність, вона прагне дійти усвідомлення самої себе, самовизначення. Елізабет Лєнард — це не манекен, покликаний персоналізувати тези авторки. Анґе Зайдлер будує її із тисячі конкретних деталей, її образ постає в наших очах із тисячі інстинктів та непередбачуваних реакцій, які не поєднуються в жодну позірно суцільну лінію.

Елізабет Лєнард — це живий протест проти будь-яких форм доктринерства й фанатизму, вона хоче жити не заради уявного майбутнього, а сьогодні, тепер, власне у цьому ще неготовому світі, у цьому interim історій, куди закинула її доля, жити на власну відповідальність, найкраще, як тільки вдасться. На противагу чоловічому світові принципів, гасел і слів, вона — запекла реалістка, реалістка за інстинктом, реалістка з глибокою вірою в життя. У прийнятті світу, яким він є, у плеканні свого індивідуального життя й щастя, у палкому бажанні врятувати його всупереч усьому полягає невибагливий, зворушливий, справжній жіночий героїзм цієї нової жінки.

* * *

Іво Андрич — провідний письменник теперішньої Боснії. Читаючи цю збірку новел у старанному перекладі пані Знатович-Щепанської, сповнюємося великою повагою до високого письменницького класу і до масштабу цього автора. На думку приходять найкращі зіставлення, які, однак, не вичерпують його як літературне явище.