Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

душі. Ці галюцинації, що в несподіваних місцях послаблюють перебіг реальних подій, так непомітно відокремлюються від головного напрямку оповіді, що завдяки цьому починають сприйматися як паралельне існування. Автор не пояснює і не інтерпретує цієї подвійності сюжету, лише точно реєструє подвійне життя героїні, яке вона веде на окремих коліях. Така подвійна гра інтригує й зацікавлює, і вона була б цікавим письменницьким прийомом, якби автор зміг до кінця в ньому вистояти, натомість він, змушений урешті відкрити карти, показує обмеженість філософського резерву, в якому гра набуває свого вирішення.

При цьому Франк припускається помилки, якої не змогли уникнути багато сучасних письменників, з їхньою чарівністю і фантастикою. Попри своє чуття, він не зумів уникнути зіткнення двох реальностей. E. Т. А. Гофман, котрий також оперував антитезою життєвої прози і світу фантазії, виключає зі світу прози його чіткий реалізм і масивність, трактує його гротескно і несерйозно, щоб обидва сюжети піддати однорідному дослідженню, однорідному стильовому принципу. Коли сучасний письменник хоче знайти обґрунтування, правдоподібність для трансцендентального світу, вміщуючи його в тих місцях, де наше знайомство з реальністю, де наше знання має прогалини, — він досягає абсолютно протилежного результату, дискредитує фантастичний сюжет. Між трансцендентальним світом і природною дійсністю немає жодного помосту.

Окрім цього, авторові було замало однієї жертви метафізичного сомнамбулізму. Він наказує ще одній постаті роману, Марії, впасти в абсолютно ідентичний транс, з тією різницею, що характеризує її як справжню божевільну і доповнює її особою іншого справжнього маньяка. Таким чином, стан, який у своїй винятковості міг би бути суттєвим відображенням платонівської приреченості душ, перетворюється просто на епідемію. Невідомо також, чому мрії Єви легалізовані автором, тоді як цілком ідентичні марення Марії існують під знаком божевілля.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1937, nr 22 [аналіз роману німецького письменника, пацифіста, емігранта в роках 1915—1918 та 1933—1950, Леонгарда Франка (1882—1961), перекладеного Марцелем Тарновським, виданого Якубом Пшеворським (Варшава, 1937)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942…, s. 157—158.

У пустелях Канади

Автор не знає всіх письменницьких прийомів і трюків, він уміє зав’язати і повести інтригу, вміє бути неперевершеним у діалогах, не позбавлених дешевого esprit, знає навіть, як формуються характери й обличчя, але вже після кількох сторінок немає сумніву, що це лише обрахунки, літературні волапюки[15], речі з десятої руки. Матеріал, зібраний автором, не має автономного життя, він препарований ще перед його використанням, посолений «до смаку», відомий з інших книжок.

Дія відбувається на далекій Півночі, в пустелях Канади. В невеличкому рибальському поселенні, далеко від садиб білих людей, впродовж п’яти років мешкає француз Ленґран, агент американської фірми із закупівлі в тубільців хутра і шкіри. Іншим білим у цьому ескімоському поселенні є Спенлоу, сержант канадійської поліції, котрий на цих теренах є представником закону і суверенності Англії. З різних таємничих алюзій довідуємося, що Ленґран має за плечима минуле, за яке прагне спокутувати своїм пустельницьким життям, хоча його значні статки дозволяли б йому розкішно жити в будь-якому американському місті. Автор постійно лякає нас цим таємничим злочином, поки врешті не з’ясовується, що йшлося про двадцятирічної давнини підробку батькового чекового підпису. Посеред нудьги цього пустельницького життя, яка вбивається алкоголем і вічними взаємними кепкуваннями обох приятелів, раптом з’являється новий прибулець, також француз, Мерсьєр з молодою вродливою дружиною. Зачаровані її вродою, Ленґран і Спенлоу соромляться виказати один одному свої почуття, приховують їх також від Раґнар, аби не порушити спокою її душі. Змагаються у прислуговуванні та делікатному піклуванні, якими оточують жінку, котра не має необхідної опори в чоловікові, слабкій і мрійливій істоті. Це спільне почуття і взаємні ревнощі ще більше зближують їх. Розмови про Раґнар стають єдиною формою, в якій ця любов знаходить свій вихід. Це непоганий елемент, і взагалі вся діалектика цього суперництва, що коливається між жертвою й відмовою та прагненням заволодіти жінкою, зображена дуже цікаво. Однак конфлікт не був ані вичерпаний, ані достатньо поглиблений.

Мерсьєр вирушає у пошуках золота до ще глибшої пустелі. Ленґран і Спенлоу, хоча й переконані, що ця подорож мусить закінчитися поразкою, долучаються до неї, аби мати змогу спостерігати за Раґнар, піклуватися нею на відстані, а принагідно розпочати між собою боротьбу за «спадщину» Мерсьєра. Подорож була невдалою. Після різних пригод настає сумне повернення цієї четвірки зимовою пустелею, під час якого Мерсьєр помирає. Тепер Спенлоу пропонує змагання, в якому той, кому не вистачить сил, сам відсторониться. Ленґран перший слабшає у цьому змаганні, але Раґнар рятує його, а Спенлоу, який це бачить, без слова віддаляється і гине в пустелі. Раґнар і Ленґран врятувалися й побралися.

Якщо хтось уміє відмовитися від високих літературних цінностей, то просто із зацікавленням може прочитати цю книгу. Переклад правильний.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1937, nr 26 [аналіз роману французького автора, лауреата Ґонкурівської премії (1928), Моріса Константена-Вейєра (1881—1964) за назвою «Посмішка під час шторму» (польський переклад «Uśmiech wśród zamieci»), перекладеного Зоф’єю Маліняк, опублікованого видавництвом „Płomień” (Варшава, 1935)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942…, s. 158—159.

Емігрантська епопея

Книга Йолян Фьольдеш — це епопея про паризьку еміграцію, про цю інтернаціональну збиранину втікачів та осіб поза законом різної національності, яких хвиля європейських революцій після великої війни вирвала з рідних околиць, щоби приректи на бездомне скитання світами. Тут, на чужині, політичні фанатизми втрачають гостроту, пломінь переконань згасає, випаровується у нескінченних диспутах, у марній балаканині.

Емігранти складають ніби одну велику родину, в якій різниця соціального стану, переконань, освіти втрачає будь-яке значення перед спільністю долі у вигнанні. Кастові упередження зникають, колишній міністр не цурається товариства ремісника й водія, представник великого капіталу заприязнюється із суспільним радикалом. У цьому зближенні, у цьому вирівнюванні під ударами долі спостерігаємо ніби новий сплеск непідробної, найчистішої людяності — доброти, простоти, сердечності. Пропало все те, що відмежовує людей одне від одного — амбіції, пихатість, кар’єризм; і людська натура повертається до своїх вічних проявів — до звичайної симпатії, до творення добра й любові.

На першому плані зображено сім’ю угорських емігрантів Барабашів, чия донька Анка є центральною постаттю роману. Спочатку ми бачимо її маленькою дівчинкою, котра зі здивуванням входить у новий і чужий для неї світ, пізніше — коли вона дозріває у перших любовних переживаннях та у перших зіткненнях зі світом осілих тубільців, який безжально відштовхує кожного чужого. Ці емігранти не можуть асимілюватися, розчинитися у паризькому середовищі. Завжди залишається щось невизначене, якась неподолана загата, якась найбільш непередбачувана відчуженість, що викидає їх за межі осілої спільноти. Навіть любов, що ламає будь-які загати, не може впоратися з цією непрохідною межею. Молодий