Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

і недоговорив, і тепер ці камені мовчатимуть вічно…

Відтоді минуло майже три години, протягом яких я заганяв Тома ледь не до смерті. Я облазив усі піраміди, посидів на кожному камені, тричі вздовж і впоперек пройшов Дорогу мертвих. Мене далі мучило те невідоме почуття, що напосіло звечора у веранді, але у ньому вже не було нічого лихого чи грізного. Грізного для мене. Я став частинкою пірамід.

— Ми запізнюємось, Максе, — зіпрілий і захеканий Том норовив віддерти мене від Теотіуакану, бо їхати треба було ще півгодини тому. — Вони, певно, давно вже чекають на нас у мінівені.

Я не реагував і ладнався втретє дертися на піраміду Сонця. Але тут австралієць не втерпів і силоміць потяг мене за руку в сторону мікроавтобуса:

— Нам пора!

Решта нашої компанії і справді зачекалась. Вони стріли мене та Тома настовбурченою мовчанкою, то недвозначно глипаючи на свої годинники, то гнівно поколюючи нас розсердженими поглядами. Ми мовчки всілись, а брудно-білий мінівен повіз нас назад у Мехіко.

А втім якась частина мене залишилась у Теотіуакані. Навіки.

* * *

— Ти чуєш це? Відчуваєш? — спитав Том.

Ми стояли пліч-о-пліч з австралійцем і дивились у невідомість, у прозорий розложистий обшир над La Plaza de la Constitución. Небокрай не тьмарила жодна вульгарна хмаринка, сонячне сяйво хвилями накочувалось на гладеньку брущатку, пружно відбивалось і обліплювало золотом довколишні стіни, дерева, пішоходів і авто.

Я подумав, що можна не відказувати, Том і так усе розуміє.

Позад нас поодаль тупцяв шофер, який щойно привіз нас із пірамід. Він втупився туди ж, куди й ми.

— Ця площа була центром давньої столиці, Теночтитлану. Усі навколишні іспанські церкви побудовано з руїн ацтецьких храмів і пірамід, — знічев’я озвався він.

Я пригадав загадкові знаки на стінах іспанських храмів.

- Європейці у ті часи мали особливий погляд на власну роль у світовій історії, вважали себе єдиною по-справжньому цивілізованою расою, расою з особливим привілеєм розповсюджувати свою «цивілізованість» по всіх закутках планети, тому й нищили усе, що бачили, — неспішно продовжив Гектор. — Майже п’ять сотень років тому, 1521 року, вояки Кортеса ущент зруйнували Теночтитлан, вирізавши двісті тисяч жителів міста, — мексиканець помовчав, — вони усі лежать десь тут…

Якоїсь миті мені видалося, що я знав про це давно. Може… ще задовго до свого народження. Я відчував, як під холодною бруківкою майдану жевріло щось стародавнє і маркітне; десь там, на дні, вкриті тонкою плівкою бруку, слоїлись хтозна-скільки шарів, просякнутих багряною кров’ю, духом повержених ідолів і забутими знаннями сотень поколінь. Під самою гладінню латентно скніла ще практично свіжа кров зачинателів та жертв десятків мексиканських революцій, під ними — останки переможених захисників Теночтитлану, вирізаних конкістадорами, замордованих інквізицією, скошених «цивілізованими» хворобами, ще глибше — тисячі і тисячі принесених у жертву ацтецьких полонених з підкорених земель; а під усім цим, щось пливке і розмарене, могутніше за самих ацтеків, що таїло у собі таємницю миттєвого зникнення цілої цивілізації. І так аж до найглибших бездонних товщ — свідків народження богів…

Усе це пульсувало і дихало під моїми ногами, однак уже не виявляло ворожості. Я відчував, що віднині маю повне право казати: «Моя Мексика, мої піраміди».

Гектор безшумно ретирувався, розтанувши в аритмічному натовпі площі. Я і Том зостались самі. День теліжився до повечір’я.

— Ходімо, нас чекає пиво, — зронив Том.

Ми розвернулись і пліч-о-пліч почвалали до хостелу, по-діловому заклавши руки в кишені коротеньких шортів: двадцятичотирьохрічний український аспірант і шістдесятилітній австралійський підприємець.

VI. Lucha libre

Life is but a dream, a grotesque and foolish dream[59].

Mark Twain

За все своє життя до самого візиту в Мехіко я жодного разу не чув і не бачив двійко простих іспанських слів: Lucha libre. Ці слівця ніяк не пов’язані з прадавніми цивілізаціями, загубленими містами, пірамідами чи джунглями, і я геть не збирався приплутувати їх у свій дорожній план. А втім, вони самі вписались у нього чіткими карбованими літерами, залишивши по собі чи не найяскравіші за цілу подорож (хоч і дещо моторошні) враження. Уже потім я збагнув, що Lucha libre — як невідворотний фатум. Неможливо приїхати в Мексику і розминутись із цією феєрією. Ви просто не зумієте проґавити те, що практично в усіх іспаномовних країнах Американського континенту сприймається чи не синонімом самої Мексики.

Аби ви не дуже нудились в очікуванні, я трохи підтягну завісу таємничості над цим загадковим явищем і повідаю вам, що Lucha libre (з іспанської — «вільна боротьба») є особливим різновидом професійної боротьби, для якої характерні усілякі швидкісні та вельми болючі захвати і прийоми, нарівні з так званими «летючими» прийомами (high-flying moves). Lucha libre — виключно мексиканське дітище, попри те, що правила борні та сама суть змагань значною мірою були пізніше перейняті американцями. У Мексиці Lucha libre — це справжній культ.

Між тим, прокинувшись ранком свого другого дня у Мехіко, я ще цього всього не знав.

Після поранньої тризни ми з Томом збили нову компанію та чкурнули на південь столиці, до місцини під назвою Ксочімілько (Xochimilco), де ще вціліли рештки ацтецьких іригаційних каналів, які за часів Кортеса рясною сіткою застилали всю долину Мехіко. Нині в Ксочімілько можна найняти велику розцяцьковану плоскодонку, спокійно поплавати каналами у тіні розлогих дерев, що спадають пагіллям з облізлих берегів, послухати маріачос, які ширяють туди-сюди на своїх благеньких суденцях, та прикупити різного мотлоху прямо з пропливаючих поряд човнів.

Ми повернулись у хостел далеко пополудні; Том одразу втік нагору тюкувати речі перед відльотом до Флориди, куди він сунувся з візитом до давнього товариша, а я лишився унизу, в ресторанчику, подудлити пивка та побазікати з ким-небудь.

За чверть після сьомої до патіо знадвору вступив дебелий засмаглий мексиканець. Він мав довге, нижче плечей аспідне як ніч кучеристе волосся, жилаву волячу шию, а спиною, здавалося, міг затулити сонце.

— Бажаючі поїхати сьогодні? — грубувато проказав чорнявий велет ламаною англійською. — Двадцять баксів. Текіла і пиво як завше, за мій кошт.

У патіо за столиками згуртувалось щось зо два десятка різномастих «бекпекерів», за звичкою радо обмінюючись новинами пройдешнього дня. Того вечора більшість серед нас були американцями.

Після короткої промови мексиканця вгору піднісся цілий ліс рук. І тільки я сидів мовчки та кліпав очима, неначе блондинка, яка вперше вмостилася за кермо автомобіля з механічною коробкою передач і ніяк не може розкумекати, на біса ота палка з цифрами праворуч від її коліна.

— Поїхати куди? — тихо перепитав я.

— Подивитись на Lucha libre, — по-змовницьки відповів громило з