Читати книгу - "Мотря"

— А сліди? — питався Чуйкевич.

— Дещо дощ сполоче, а дещо люди позапрятують. Сноповози. От за яку годину ціле село поїде по снопи в поле. Вже ми знаємо, не бійтеся, як зробити. Щоб тільки ваші люди не дуже хвалилися.

— Мої люди, — заспокоїв його Чуйкевич, — уміють мовчати, як гріб.

На тім і стало.

Чуйкевич свиснув, і його козаки зібралися докупи. Нім розвиднілося, вийшли з села. Коням ганчірками пообкручували копита, щоб змилити сліди. Поїхали, аж земля за ними задудніла.

Шукай вітра в полі.

"Дощ змиє кров... Бог простить... Чи мало всякого трупа покоїться в нашій землі? — повторював собі в думці Чуйкевич, — Така-то наша Україна. І чому вона така? — питався себе. — Чому вона не може зажити мирним життям, покритися городами великими й густими, як у других народів, прибратися будинками пишними, заквітчатися творами мистецькими, добути велике знання?" На те питання не вмів відповісти, хоч у школах високих учився, за границею бував, книжки мудрі читати любив. Але здавалося йому, що всьому винувата своя власна буйність, охота жити на власну руку, й добре жити. Недаром же гетьман говорив, що ми ніби той великий усякими багатствами навантажений віз, котрого колеса не в один бік крутяться. Одно, як поляк каже, до Саса, а друге до ляса, і віз стоїть, а всілякі гультяї, всілякий хибкий народ, зачувши про нього, збігається й грабує його. "Така-то наша славна Україна!" — твердив Чуйкевич в умі.

Уявляв собі гетьмана як візника, що хоче той віз рушити з місця, пустити колеса в один бік, щоб вони покотилися вперед. Помагай йому Біг!.. Кочубей — одно з таких несправних коліс. Любов Федорівна мастить його своїм окремим дьогтем. Може, цей лист, що він у шапці везе, зарадить лихові? Хто знає...

І Чуйкевичеві любо було, що він може до такого доброго діла причинитися. Зате й не жаль було нинішньої ночі потрудитися й трохи крові дати собі випустити, а як треба буде, то й відповісти, хоч би головою — по-козацьки.

А може, до того й не прийде, потішав себе. Хотів би ще побачити кращі часи і попрацювати для них. Він же молодий, щолиш почав жити, і за московських гультяїв мав би платити головою? Це не було б по правді... Козаки будуть мовчати, а він звіриться хіба тільки Орликові. Йому й найсмертельніший гріх можна сказати. Йому можна...

Були між Баришівкою і Борисполем.

Їхали навмання, раз — щоби скорше, а друге — щоб не лишати за собою познак.

Відпочивали в ярках та лісах. Все один їхав на кілька гонів уперед. Як де зуздрів більшу ватагу людей, то, не додивляючись, хто вони, давав знак, і козаки ніби під землею ховалися. Коні були так привчені, що клалися, як довгі, не іржали, не порскали, тільки ніби зітхали, жалуючи, що не можуть собі погуляти, бо й козацькі коні, мабуть, люблять козацьке гуляння.

Харчів досить їм надавали в селі, коням оброку теж, тютюну з Києва набрали.

Минули Теплівку, переправилися через Удай.

До Пирятина теж не заїздили. Пощо? Краще їм було для всякої безпеки ходити поміж дощ. Буває так, що радніше з вовком стрінешся, ніж з чоловіком. Про вовка знаєш, що він вовк, а про чоловіка годі збагнути, що в нім сидить. Волочилося тоді всякого непевного народу чимало. Московські полковники й губернатори пускали своїх шпигів, перебраних то за старців, бандуристів, то за черців, були й такі, що чумака вдавали, нібито він від валки відстав, бо занедужав, і тепер своїх доганяє, — всіляке попадалося. Той для Москви працював, другий — для Польщі, інший — для татарви, а всі на шкоду Україні.

Тому-то наші другу ніч переспали в полі. Привикли до того ще з молодих літ, коли з кіньми на ніч ходили, і нігде їм сон так не смакував, як під голим небом. Всередині ватра, кругом рівчак — раз, щоб сухого поля не підпалити, а друге, щоб огню не було видно. Кругом сидять і лежать козаки. Один стоїть на чатах, другий пильнує коней. Коні одні ще траву скубуть, а другі вже лежать, бо втомилися.

Миргородець ухо до землі прикладає, наслухує. Він каже, що за милю вчує, як хто конем летить.

— З тим козаком — то нещаслива година, — зачинають жартувати товариші. — Він такий боязкий, як баба. Чого ти не даєш спокою святій землі? Хай спить.

— Слухаю, чи москалі нас не доганяють.

— Доженуть тебе на Йосафатовій долині, та ми до тої пори будемо в Ковалівці. Ще тільки Сулу перейдемо.

— А Хорол що? — питає миргородець.

— Ну, та й Хорол та ще там які дві-три паршивенькі річки, — відповідають йому.

— Не годиться так прозивати святої води, — каже той.

— Та в тебе, небоже, все святе, тільки ти грішний.

— Побачимо, хто з нас скорше в небі буде, — відгризається козак.

— Може, ти й скорше, бо тебе ось-ось, гляди, і застукає якийсь москаль, але ми певніше.

— З вами перше гороху наїджся, а тоді балакай, — каже миргородець і мовкне.

До нього підбираються то справа, то зліва, та він вдає, що спить. Може, й спить, може, йому й сниться його рідний Миргород, славний козацький город, да найкращі ночі, найсмачніші блинці і найпишніші дівчата.

Зір на небі, ніби з ними мішок розірвався, і покотилися вони на опукому небесному склепінню. Молочна дорога, ніби бочка зі сметаною їхала нею і чіп відкрутився, а сметана розлилася по дорозі... Місяць моргає на зірки, як козак на дівчат. Так думають собі хлопці і з такими думками засипляють. Вітер гладить їх буйні чуприни, пільні коники чичиркають у траві, суслики вискакують із своїх нір і зазирають на непевних гостей.

Чуйкевичеві не спиться. Він перевертається з боку на бік.

Недалеко нього лежить сердюк, зітхає.

— Тобі щось важко на серці? — питається Чуйкевич сердюка.

— Долі не маю. Таку мені долю Бог дав, ніби курям на сміх. — І він став розказувати, як його батьки, колись багаті хуторяни, зійшли на біду, як його дівчина покинула й за другого пішла, за багатого, і як у кождім