Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

з першою листопада, директив Штабу Головного Отамана, наше стратегічне становище значно погіршало. Добровольці мали можливість за останні дні вести операції лише проти Наддніпрянської Армії… У сучасний момент у Зятківцях провадяться переговори представників від Соборної України з представниками Добрармії щодо перемир'я. Поки наслідки невідомі. На випадок зриву цих переговорів і можливого продовження бойових акцій Головним Отаманом наказано пересунути базу і всі державні інституції приблизно в район Ярмолинці, Проскурів, Старокостянтинів…

Проскурів. 11.ХІ.1919 р. 21 год. 20 хв. ч. 02977, Комарм Наддніпрянської Армії Отаман Василь Тютюнник».

Наведеним вище витягом з директиви Наддніпрянська Армія офіційно була повідомлена про розлам одноцільного фронту. Хоч і провадились переговори «представників Соборної України з представниками Добрармії», але в їхній успіх ніхто не вірив. Оті «сепаратні умови» не були несподіванкою для армії, бо чутки переговори з Денікіним вже кружляли більше тижня. Проте повідомлення викликало сильне пригноблення в армії.

Дух проводирів героїчної Галицької Армії нарешті був зломлений. і вони підписали договір про перехід на сторону явного ворога України. Стан армії дійсно був розпачливий: ні набоїв, ні ліків, ні одежі, ні поповнень людьми та кіньми. З фронту напирали білі росіяни, а на лівому крилі до часу заховувалися пасивно червоні, а позаду стояли поляки, що кожної хвилі могли перейти в наступ і захопити й оті невеликі бази, які були. Не було надії, що ситуація швидко може змінитися на нашу користь.

З поляками наддніпрянці могли дійти до якогось порозуміння… ціною занадто дорогою. Поляки домагалися знищення Українського Галицького уряду, вони домагалися знищення Української Галицької Армії, котра вже тоді багато жертв понесла за ідею Соборної Української Держави. Вони охоче говорили з Петлюрою, але не хотіли говорити з Петрушевичем, ніколи навіть з обома вкупі. Бо ті балачки, які пробували провадити спільні делегації від галичан і наддніпрянців, ні до чого не могли привести. Полякам обов'язково хотілося говорити з одним Петлюрою.

А росіяни, навпаки, охоче говорили з Петрушевичем (власне, з Начальною Командою Української Галицької Армії) і вже зовсім не хотіли балакати з Петлюрою. Першою в переговорах ставили росіяни вимогу, щоби галичани вели переговори одні, покинувши наддніпрянців на Божу волю, а самі перейшли на їх сторону.

У боротьбі тяжкій і нерівній хто не хоче мати спільника? Спокуса купити собі такого спільника, хоч би й дорогою ціною, не давала спокійно спати старшим керівникам політики та війська. Петлюра пробував провадити переговори з поляками. Очі галичан все частіше звертатися на схід. Там, здавалось, побідно марширував на Москву Денікін, котрому помагала Антанта.

Поляки мріяли про кордони 1772 року. Денікін відбудовував Росію в довоєнних кордонах. А ми боролися за Соборну Українську Державу і ставати поперек шляху їм обом. Але, маючи остаточні цілі, росіяни і поляки мали і практичну ціль на сьогоднішній день. Практична ціль обох полягала в тому, щоби в першу чергу порізнити наш національний табір, обіцяючи мале, позбавити можливості провадити боротьбу за велике. Усі їхні заходи і переговори мали на меті нанести якнайболючіший удар ідеї української державності. З тактичних міркувань одні хотіли, щоб цей удар обов'язково був зроблений руками наддніпрянців, а другі — щоб зробили то галичани.

Зате поляки погоджувалися поки що не посуватись дальше поза Збруч на Україну. Денікін міг обіцяти «визволити» Галичину від поляків і втопити її «в русском море». Цілком зрозуміло, що росіяни не хотіли говорити з наддніпрянцями; та не тільки не хотіли, а і не могли підписувати будь-яких договорів з «ізменнікамі русскому государству», як вони кваліфікували українців. Наших полонених, що попадали до росіян, не саджано табори, а суджено польовими судами за зраду і розстрілювано. Білі росіяни не визнавали навіть існування української нації; термін «Україна» викреслений з російського лексикону. Росіяни не визнавали і галичан українцями. За їхньою термінологією то були австрійці, що найнялися до Петлюри на службу. Говорили з цією армією для того, щоби розірвати одноцільний український національний фронт. Потім вони думали використати Українську Галицьку Армію проти червоних як бойову силу, а якщо поведеться, то пустити її проти Польщі. Прибравши до рук галичан, уважали білі росіяни легким завданням знищення решти Української Армії, тобто знищення найнебезпечнішого ворога «єдіной нєдєлімой» Росії.

І вороги таки вбили клин поміж синів одного народу. Начади ний вождь Української Галицької Армії не мав сили волі для тот щоби рішитися на героїчну смерть улюбленої ним армії; нерви великого патріота виявилися заслабими для такого тяжкого іспиту, і звичайно той, хто вирішує вмерти, а не піддатись ворогові, перемагає. Надія на швидку перемогу ідеї, котрій служив генерал Тарнавський, покинула його. Пізніше він так мотивував свій перехід до Росії: «…хотів рятувати те, що ще осталося, щоб відтак переди ти вас вашим батькам і матерям…».

Коли людина втратить віру в свої сили, віру в перемогу, то ні думати, ні говорити інакше вона не може. «Хочу рятувати, те що ще осталося», — так скаже тільки переможений.

Вороги ж нашої національної ідеї ширили чутку про «зраду галичан», провокуючи козаків і старшин. В унісон з ворогами тягли наші політичні немовлята аж до людей, що були членами уряду включно.

Підходячи до факту переходу Української Галицької Армії на сторону росіян виключно з юридичного боку, не беручи до уваги політичних, стратегічних і матеріальних відносин, в яких тоді опинилося українське військо і уряд, не можна заперечити, що то була зрада. Але, як бачимо, Командуючий Наддніпрянською Армією Василь Тютюнник у своїй директиві оминув слово «зрада», підібравши для того фразу «сепаратні умови». Він мав підстави оминути слово «зрада». Були для того причини, і немало їх. Бо не тільки генерал Тарнавськнй втратив віру в перемогу. Колишній Командувач Наддніпрянської Армії, а потім військовий міністр Вол. Сальський вже на Жмеринській нараді, що відбулася в перших днях падолиста, у присутності представників обох армій, Петлюри і Петрушевича, доводив безнадійність дальшої боротьби зброєю. Між іншим говорив він:

— Роля стратегії закінчена. Ми переможені ворогами. А вороги ті тиф, холод, незабезпеченість армії матеріалами, без яких ніяка армія не в силі боротися. Мілітарній силі ворогів небагато треба зусиль, щоби добити рештки героїв. Тепер політика мусить уберегти їх від фізичного знищення.

А 12 падолиста в Кам'янці на нараді він знову говорив:

— Війна для нас закінчена… становище безвихідне…[8]

На Жмеринській нараді не було значної опозиції проти переговорів і договорів з Денікіним. Ініціативу на цій нараді захопили фахові керівники війська, які добре робили порівняння мілітарних сил ворога і наших за кількістю. Будучи людьми суто військового фаху, вони не могли бачити і належно оцінити ті