Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

пішов туди. Не міг не піти, бо донесли б того ж дня: «А він так і не пішов до церкви працювати зі святим отцем». Я зайшов до сповідальні, почав пояснювати, що про мене думають місцеві прихожани через те, що моя сповідь так затрималася. Він сказав, що все розуміє, що йому вже ставили різні запитання щодо мене, і він зробить усе, щоб моя репутація була відновлена. «А тепер, синку, сповідайся як слід, а я тебе благословлю». І я почав сповідатися. Мені було важко, тому я нервувався, ковтав слова, але сповідався рідною мовою, тому говорив багацько.

Святий отець цього разу слів на вітер не кидав. Він коментував мою сповідь так: «Бед. Ріалі бед. Ох, і це бед. Вері-вері-вері бед. Ох, соу бед». На якомусь етапі-беді терпець мій урвався, і я сказав: «Отче, якщо б воно було екселент, марвелес, вері гуд, вел дан, перфект, я б вас цим не вантажив». Він помовчав, пожував язика, бо нічого іншого в його роті не було, а щось він таки жував, і сказав, звертаючись, мабуть, до Бога: «Ну, ти бач? Ти бачиш, що воно верзе тут? Сину мій, схаменися, що ж ти богохульствуєш у храмі Божому? Інтераптує мене, повчає. Це ж треба! Шейм який. Яке ж воно зіпсоване, яке зіпсоване, а поняття про каяття — насинг, насинг каяття. Шейм який, охо-хо».

Більше я до церкви не ходив.

…

«І що, хіба тобі не смішно?» — знову питається воно. «Ну, не дуже…» — відповідаю. «А таке? Ти ось над чим подумай. Ніколи не замислювався, чому біблійний Ной до свого ковчега взяв кожної тварі по парі? Що, порядних людей уже й тоді бракувало? Треба обов’язково цих тварюк набрати? Набрав їх повен ковчег, а люди — хай здихають».

Я подумав: «Це не смішно. Він набрав повен ковчег усякої живності, а ми всі повинні вигрібати?». «Спи, віслюче, — буркнуло воно. — Твоє почуття гумору вночі, мабуть, атрофується».

Ось уже й ранок, і я в офісі Петра Андрійовича. «Це що?» — питаю в секретарки. «Петро Андрійович не любить, коли бруднять килими». Отакої. Не любить він. І вона, цей янгол на секретарській посаді, дає мені — я вже був подумав про музейні чи лікарські бахіли —, але ні, вона видає мені звичайні капці. «Гав-гав», — кажу я рожевим капцевим собачим мордам. Вони привітно шкіряться. Секретарка старанно робить вигляд, що не має мене за придурка. Петро Андрійович запізнювався, але він про мене пам’ятав, тому вибачався голосом власної секретарки, його непотрібні вибачення мені принесли одночасно з непотрібним чаєм. А кістку капцям? Гав-гав! Але я не дуже переймався тим, що його немає. Мені було чим себе потішити, бо я давно такого не бачив. Я маю на увазі кабінет.

Овальний зал без вікон. Шпалери кольору більярдних столів, які повинні, мабуть, освіжати маленькі кульки завбільшки з кришечку від пляшки з-під пива кольору слонової кістки.

На підлозі лежить килимок овальної ж форми кольору брудного піску з геометричними малюнками всіх відтінків сірого. На килимку стоїть дерев’яний стіл у стилі бароко з мозаїчними вставками. На столі — гіпюрова серветка, яку складено з різнокольорових троянд, вив’язаних гачком, лимонного, фіолетового та рожевого кольору. На цій серветці стоїть ваза з трохи каламутного скла та пластмаси, про справжню ціну якої свідчить «срібло», що майже все облізло. На дні вази застигли в німому подиві ароматизовані пелюстки, які змішалися з крильцями мертвих мух.

Під стінами стоять стільці у стилі палаців Людовика XIV, червоні в опуклу золоту смугу. На тлі шпалер кольору доглянутого зеленого газону в крапку (ви ж пам’ятаєте) червоні спинки стільців у позументі виглядають дещо з викликом.

На стінах розвішано картини. Невідомих малярів. На одній зображені жіночі груди, у «Плейбой» вони б не потрапили ніколи, хіба тільки за умови поширення тотального голодування на всій землі; на іншій — похмура церква, схожа на темно-зелену ялинку з хрестом замість верхівки, під «ялинкою» стоїть піп, його хрест блищить на фоні чорного одягу, як ніж в руках убивці; на третій — якась кімната (не ця, а шкода, тоді б я гепнувся у глибокому запамороченні, а Лора Палмер, яка лазить по картинах, узагалі з’їхала б із глузду. Де червона завіса? Де підлога, що кудись поспішає? Де карлик?). На четвертій — стандартна модель європейського міста. Абсолютно невідомо, якого саме. Під «Жіночими грудьми» висить гіпсовий янгол, що вчепився за стіну й ці груди вухами. Вуха в нього гострої форми. Не знаю, про що він при цьому думає. Поруч розміщено годинника у формі кленового листа з написом «Торонто». О, я там був!

В одному куті — бюст Катерини Другої, в іншому — Феміда. Вона тримає терези, в одну шальку накидано купку скріпок та один маркер. Іще тут є три світильники. Зі стелі спускає щупальця люстра, вона схожа на медузу, в якій багато пик-дзвіночків. Пики надзвичайно запилюжені. В кутку сумує бра, воно нездужає, з носа йому звисають донизу кришталеві шмарклі. А за пластиковою дошкою (чимось нагадує мольберт, але це вже занадто), яку прикрито жіночою хусткою в чорно-білі абстракції, можна побачити місцевого аскета — світильник у стилі Ікеа, котрий, судячи з виразу плафона, не може досі второпати, як його сюди занесло?

Коли Петро Андрійович нарешті з’являється, скидаючи на тонкі руки секретарки шкіряне пальто, я впадаю в прострацію й зовсім не знаю, про що з ним маю говорити. А ще гірше — я не розумію, про що з ним можна говорити взагалі. Воно поруч, лоскоче «Жіночі груди». Вуха янгола червоніють від люті. «Годинник», — каже воно. «О, я бачу, ви бували в Канаді», — показую я на годинника з написом «Торонто», і ледь стримуюся, щоб не додати: «У лавці, де все продається за один долар», — тому що саме там я бачив такий годинник. Він дарує мені широку посмішку. Мабуть, про Канаду це я класно придумав.

Що й казати, є в мене хист спілкуватися з такими от бовдурами.

З тим же успіхом я міг розпочати розмову з «О, я бачу, ви були на Троєщинському ринку» (килим); «О, я бачу, ви були в метро на площі Льва Толстого» (серветка з трояндами, вазочка); «О, я бачу, ви відвідували елітний меблевий салон?» (стільці, стіл); «О, то ви не цураєтесь візитів на господарський ринок на Петрівці?» (люстра, бра); «О, то ви знайомі з усіма цими ідіотськими малярами?» (картини). Але все це — абсолютно не те у порівнянні