Читати книгу - "Відродження Нації"

в межах України визнаються власностю всього народу. Видатки по земельній реформі платить Держава.

5. Два громи з Петрограду.

Отже небезпечний камінь було щасливо обминено. Можна було далі дружно, спільно вести корабель відродження на зустріч бурям і небезпекам, не боячись ослаблення зсередини.

А буря вже збіралась. І першим громом була телеґрама військового міністра Керенського про заборону ним Другого Українського Військового З'їзду, який скликав Український Військовий Ґенеральний Комітет. Мотиви заборони: невчасність, — „несвоевременно”. Старий, ще царський мотив, який тут же побивався дозволом того самого міністра Керенського на польський військовий з'їзд.

А другим, ще грізнішим громом була друга телеґрама, так само ще під час селянського з'їзду, одержана Центральною Радою про те, що Тимчасове Правительство рішуче одкинуло всі домагання Центральної Ради, передані Урядові через делеґацію.

„Свято революції скінчилось. Настає грізний час!” — сказав голова Центральної Ради, М. С. Грушевський, прочитавши телеґраму З'їздові.

Треба було готуватись до бурі. Треба було зустрічати її спільними всеукраїнськими силами. Селянський З'їзд обрав із себе Раду Селянських Депутатів, яка мала ввійти в склад Центральної Ради. Поповнена ще в дужчій мірі, ніж раніше, селянством, головною силою української нації, Українська Центральна Рада з усім розумінням ваги й серйозности моменту напружила всі свої сили.

РОЗДІЛ X. ПЕРЕД РІШУЧИМ ВИСТУПОМ

1. Рукавичку кинено.

Професорська буржуазно-кадетська урядова комісія виробила й представила Тимчасовому Правительству такі мотиви одкинення українських домагань:

Насамперед Правительство сумнівається, чи можна Центральну Українську Раду вважати правосильною в змислі признання за нею компетенції висловлювати волю всього населення тих місцевостей, які Центральна Рада бажає включити в теріторію будучої України. Тому, що Рада не вибрана шляхом всенароднього голосування, Тимчасове Правительство не може признати її виразницею правдивої волі всього українського народу. Через те Тимчасове Правительство признає, що як з формального боку, так і з фактичного справу установлення автономії України можуть порішити тільки Установчі Збори.

З цього погляду для Тимчасового Правительства було-б тяжко видати якийсь акт у справі автономії України, бо сей поступок мав би випереджуюче значіння. Крім того видання акту прінціпіального значіння, без докладного означення змісту поняття автономії України, могло-б повести до ріжнородних теріторіальних і инших непорозумінь.

Отсe відмовне рішення в справі видання акту про автономію України приняло Тимчасове Правительство одноголосно.

Так само Тимчасове Правительство признало, що воно не має права установляти новий адміністративний лад України з виділенням в її теріторіальний склад 12 ґуберній і утворенням окремих комісарів, бо тим самим наперед розв'язувано-б справу будучого ладу України, котра на думку Тимчасового Правительства цілком належить до компетенції Установчих Зборів.

Щодо справи самостійного українського війська—Тимчасове Правительство признало можливим тимчасове порішення сеї справи тільки в тім об'ємі, в якім се означив міністер війни в своїх заявах українськім орґанізаціям у Київі.

Приймаючи таке рішення в справі предложених українською делеґацією жадань, Тимчасове Правительство підчеркує рівночасно, що воно признає національні окремішности та своєрідні умови життя України й відповідну необхідність розв'язки будучого ладу України, яка в повному об'ємі належить Установчим Зборам.

Правительство ці мотиви приняло й оголосило.

Отже, справа стояла так.

Рішення було принято Урядом одно-голосно, не виключаючи й соціалістів міністрів. Найвищий орґан руської демократії, Рада Робітничих і Солдатських Депутатів, обіцяв не ставити перешкод вирішенню Уряду й не поставив, — словом не обізвався на цю постанову. Соціалістична преса навіть „Записку” одмовилась надрукувати, одмовилась навіть „Новая Жизнь”, орґан М. Горького, такого „прінціпіального” прихильника України. Буржуазна преса випровадила українську делеґацію тюканням і бурхливими оплесками зустріла віповідь свого Уряду. А київська, місцева, найближча до нас, до українців руська демократія також радісно зааплодювала й однодушно винесла таку постанову:

„Об'єднане засідання виконавчих комітетів громадських орґанізацій, ради робітничих депутатів, ради депутатів військ київської воєнної округи й ради коаліційного студенства, вислухавши телеґраму Тимчасового Правительства у відповідь на декларацію Української Ради, заявляє: твердо стоячи на ґрунті порядку в Росії й на прінціпах децентралізації та широкої автономії, ми цілком прилучаємось до Тимчасового Правительства й усією силою свого авторітету готові піддержати його точку погляду”. (Резолюція 16 червня н. ст. 1917 р.)

Ні одного прихильного, ні одного об'єктивного, тверезого голосу. Всі готові усією силою свого авторітету” піддержувати свою націоналістичну, вперту засліпленість, усі готові всіма силами триматись за своє становище панів і єдиних розпорядчиків долі й життя всіх народів держави.

Цією відповідю українству було зроблено виклик, кинено рукавичку. За Уряд стояла (за виїмком большевиків) вся руська демократія, буржуазія й чорна реакція. В руках його була вся державна, військова, адміністративна сила й влада. Українська ж демократія мала тільки моральний вплив.

От на це й рахував Тимчасовий Уряд. Що могли зробить українці, не маючи ніяких реальних, ні фізичних, ні матеріальних сил?

2. Покірність чи бунт?

Дійсно, момент був грізний для всієї національної справи. Ставилась на карту вся сила й життєвість українського руху. Один непевний крок і могла бути непоправима поразка.

Кільки день Центральна Рада мала зранку до вечора засідання.

Скоритись? Ждати вирішення Установчих Зборів? Це значить, — виявити своє безсилля, свою непідготованість, це значить обезсилити себе, знизити рівень руху, затримати його розвій. Та й чи можна спинити ці хвилі руху, які котяться з усіх кінців України, з усіх шарів і кляс її? Чи можна сказати розбурханій, весняній стіхії нації: „стій, підожди до такого то часу”? Чи не заллють, чи не зметуть вони й саму Центральну Раду, коли вона схоче стати на перепоні?

А з другого боку, якими ж силами боротись? Чим переконати можновладців, як вирвати в них те, що може надати планомірний, орґанізований хід буянню стіхії? Де ті сили, які можна б протиставити силі всіх політичних, адміністративних і инчих Державних апаратів Правительства?

Так, ми могли в розпуці, в одчаю гукнути на фронт, могли зтрусити його, прорвати, віддати німцям. На це ми мали досить сили. Обурене національне чуття українців-вояків, а особливо нехіть і огида кожного салдата до війни помогли б нам. Ми б зруйнували фронт.

Але що дала би нам і всій Росії така акція одчаю? Розгром російської армії? відновлення Гогенцолернами дому Романових?

Може взяти тактику бойкоту російської влади? Але ж чи мали ж ми сил на те? Чи привело б це до нашої мети? Чи дало б лад нашому краєві?

Бо наша мета як раз і була, дати найбільшу, найкращу орґанізацію Україні, провадити революцію в орґанізованих,