Читати книгу - "Сарабанда банди Сари"

як п'яний моряк». «Не знала, що тобi подобаються великi цицьки». «Я теж не знав та й зараз не впевнений, якщо це тебе втiшить».

«Вона поїхала до Мексики. По роботi». «То ти сам, сумуєш?» «Не сам». «Зрозумiло. В неї також великi?» «Що?» «Цицьки». «В кого?» «В неї. В тiєї, з ким ти не сам». «А, нi, це не те. В мене живуть родичi Сари. Цицьки в них невеликi, якщо тобi цiкаво, бо вони - хлопчик та його батько. Правда, ще є спанiель, але вiн теж без великих цицьок. Кобель». «Щось ти похмурий. А чого вони гамузом до тебе припхалися?» «В них ремонт. Принаймнi, вони це так пояснюють. Хочеш трохи правди? Я дуже змучився, я не звик, щоб поруч постiйно мешкало стiльки людей». «Не враховуючи собаки». «Його можна не рахувати, але рахуватися з ним доводиться». «I ти на неї злий, що вона тебе про це не попередила? На Цицькасту Сару?» «Злий, твоя правда. Дуже». «А спiлкуватися вона не хоче?» «Може - не хоче, а може - не має можливостi, телефон постiйно поза межею досяжностi, дика країна. Знаєш, я вже почав припускати, що це для неї нормально. Ну, я маю на увазi, нормально, коли хтось гостювати приходить без попередження та залишається на кiлька тижнiв? У неї гiперкомунiкабельна родина. Хоча вона знає, що сам я i моя родина не дуже схильнi до контактiв. Тобто вони - родина-гуртожиток, а ми, моя родина, - хатка вiдлюдника. З iншого боку, сама вона контролює власну вiдкритiсть. Я зовсiм заплутався. От ти, багато говорила Тимофiєвi про себе?» «Загалом не дуже багато. В будь-якому випадку, не настiльки багато, щоб захотiти оголосити мене померлою». «А про свiй перший раз розповiдала?» «Нi, не розповiдала, вiн не питав». «А я питав. Кiлька разiв». «I що?» «Сара каже, що нiкого не попереджала, що це в неї вперше. А якщо не попереджала - вже сама не пам'ятає, з ким в неї це вперше було». «А ти їй про це розповiдав?» «Розповiдав, я взагалi вважаю це доволi свiтлим спогадом». «Тобто це було вдень?» «Єво!» «А чого ти обурюєшся, ти ж сам почав. З Iнкою?» «Нi. Вiдчепися». «Ну як я можу вiдчепитися, якщо менi цiкаво. Як це не з Iнкою? Ти ж з нею з першого класу!» «Ну то й що? Це нiчого не означає«. «Як це нiчого не означає? Я ж пам'ятаю: вона як цербериця з тобою поводилася, наче перша вчителька. I вона проґавила таке? Посвята в чоловiки Павлика Дудника без її участi? Ого. Як вона тiльки тобi пробачила? Ти потiм не виправдовувався, що тебе зґвалтували?»

«Та нiякого «ого». Це випадково сталося. Коли ми їздили допомагати колгоспникам збирати кукурудзу, а Iнка тодi хворiла». «То ти це в кукурудзi?» «Ну, так. Чого смiєшся?» «Та нiчого. Я просто подумала, якби ти був дiвчинкою, я б спитала: в кукурудзi з кукурудзиною?» «Фу». «Ну, а як її звали, твою кукурудзяну панянку, пам'ятаєш?» «Наталка Собко». «З вашого ж класу?» «Нi, навiть з iншої школи». «А звiдки ти знаєш, що вона Собко? Вона що, тобi сказала: Наталка Собко. А ти - Павло Дудник. Ви вклонилися одне одному i почали робити ЦЕ?» «Нi, ти що - хвора? Її вчителька кликала: де ти, Собко? Собко Наталка, негайно пiдходь сюди. I вона пiдхопилася, натягла штанцi й побiгла».

«Ясно. Старша за тебе?» «Та я досi не знаю, старша чи молодша. Я навiть не знаю, чи то в неї було вперше, бо я думав тiльки про те, що це вперше в мене. Хоча навiть налякатися не встиг. Ми зненацька зiйшлися, зробили це i усе». «Кхм-кхм. Тобто склеїлися та вiдразу розбiглися?» «Не зовсiм вiдразу. Вона ще скалку менi витягла. Кукурудзяний волос…» «А куди ти її загнав? Невже в…» «Єво! В руку. I було дуже боляче, хочу тобi сказати. I все. Тепер ти менi розповiдай, як то було в тебе вперше. Пiдтримай друга». «Цiкаво було б послухати, що розповiдає ця Наталка Собко про свiй перший раз. Присягаюся, вона навiть iменi твого не пригадає!» «Чого це?» «Ага! Тобi цього не хочеться, так? Ти думаєш, вона марить тим першим разом та твоїм iм'ям все своє наталкособкiвське життя? I вночi шепоче: Павле, о, Павле… Ну, звiсно». «От щодо iнших, ти дуже балакуча. А як щодо самої себе? Яким був твiй перший раз?»

«Навiщо це тобi?» «Щоб було чесно. Я тобi розповiв, то тепер - ти». «Ох, це ще менi комунiстичне виховання. Щоб чесно. Щоб по справедливостi. По-таварiщєскi. Добре. Це сталося дуже екзотично, ти не здогадаєшся нiзащо, як воно сталося!» «Тiльки давай без здогадування, менi вистачило метро». «Метро?» «Це неважливо. Розповiдай!» «В мене була подруга. Зараз вона перетворилася на щось iнше, тобто подругою менi вона вже не є. А її мати - циганка. I звати її хрестоматiйно - Рада. Вона любила нам ворожити. I от вона менi наворожила мiй перший раз. Буцiмто, це станеться до того, як менi виповниться сiмнадцять рокiв, у лiтаку та з iноземцем». «Я б сказав - круто!» «Ще й як. Ворожила вона менi у чотирнадцять рокiв i на той час я нiколи нiкуди не лiтала. А от в п'ятнадцять вилетiла з батьками до Криму. Ти собi не уявляєш, що зi мною було напередоднi. Я боялася, чи не буде в той час у мене мiсячних, i вони закiнчилися за день до вильоту! Я подумала, що це знак. Вдягла параднi труси. В тебе є параднi труси?» «Наче немає. В мене будь-якi чистi труси - параднi».

«Так i знала. Та й навiщо параднi труси, коли йдеш збирати кукурудзу? Параднi труси на той час в мене були однi: польськi, бiлi, з полуничкою та написом «Sunday» - з набору, що звався «нєдєлька». Ти про таке знаєш?» «Не впевнений». «Ну, були такi набори - сiм трусiв: понедiлок, вiвторок, середа… i так

до недiлi! Цiле пакування було неможливою розкiшшю. Мама менi змогла купити тiльки одненькi. Недiльнi». «I ти їх вдягла». «Так, i постiйно до себе принюхувалася: чи немає, часом, запаху? I пшикала туди про всяк-так мамчиним дезодорантом «Ясминовий». Так завзято пшикала, що менi там вже пекло. Перетворила те саме на ясминовий кущ. Вигляд мала на всi сто. Повiр менi! Довгi ноги, блискуче волосся, вздовж коротесенької спiдницi - застiбка-блискавка. Менi здавалося, що для ЦЬОГО спiдницю обов'язково треба буде зняти, полегшити процес: тiльки за блискавку хап - i